Під час війни ти весь перетворюєшся на слух

Двадцать второго июня
Ровно в четыре часа
Киев бомбили. Нам объявили,
Что началася война.

Ці рядки у Радянському союзі знали всі. Одна з небагатьох щирих, а не парадних пісень була в перші ж дні так званої «Великої вітчизняної війни» написана поетом Борисом Ковинєвим. Точніше, її вербальний текст, який ліг на зовсім свіжий вальс «Błękitna chusteczka». У СРСР якось не прийнято було згадувати, що їхній «Синий платочек» склали 1940 року двоє поляків – Jerzy Petersburski (мелодія) та Stanisław Laudan (слова). Обидва текстові варіанти, «Синий платочек» та «Двадцать второго июня» співали нам бабусі замість колискових, а тому про точний час вторгнення нацистської авіації в СРСР ми знали з дитинства.

Коли військова розвідка США і Великобританії принесла звістку про те, що російські танки вже їздять уздовж усієї прикордонної лінії, ми, звичайно, напружилися, але в неминучість війни не повірили. Коли Захід почав нам називати дати ймовірного вторгнення – спочатку 16, потім 18 лютого – ми намагалися жартувати. Але для себе все ж таки обвели дату 22-го, знаючи схильність російського уряду до символізму. Втім, росіяни, схоже, додали ще одну двійку: 22+2 02 2022. І, звичайно, 4 ранку.

Ми спали у своєму заміському будинку під Києвом, коли пролунали перші вибухи. На годиннику було приблизно пів на п’яту, вибухи долинали з сусіднього Василькова, де знаходився військовий аеродром. Як виявилось, прилетіли перші ракети. «Війна почалася», – подумала я з якимось дивним полегшенням, яке, на відміну від тривожного очікування, одразу приносить зібраність і концентрацію.

Під час війни головним із п’яти почуттів людини стає слух. Ти сам ніби перетворюєшся на одне велике вухо.

24 лютого багато з нас вперше почули, як гудуть сирени. Я мешкаю біля науково-інженерного центру «Матеріалообробка вибухом» Інституту електрозварювання імені Євгена Патона. У мирний час щодня декілька разів з полігону долинав звук попереджувальної сирени, після якої лунав вибух. Крім того, у моєму дитинстві після аварії на Чорнобильській АЕС нас років десять ще тренували правильно падати у разі ядерного вибуху (хоча ми навіть дітьми розуміли безглуздість цієї витівки) та тікати у шкільний підвал під час звуків навчальної сирени. Але у великому місті сирени звучать зовсім не так, як у школі чи на полігоні.

У Києві сирен, розташованих на дахах підприємств, близько 150. Їхню систему не оновлювали років 50, тому гудуть сирени точнісінько як під час Другої світової. Знайдіть мені божевільного, який міг повірити у реальність війни! Так ось, характерне виття сирени видобувається за рахунок розкручування великих маховиків електродвигуном. Сигнал загальної тривоги – це довгий звук (щонайменше протягом хвилини), який повторюється 2-3 рази. Після нього потрібно йти в укриття. На початку великої війни сирени не встигали увімкнути у разі ракетного удару. Їхня поява означала, що буде авіаналіт. У Києві від виття сирен до удару – 10-30 хвилин. За цей час потрібно встигнути спуститися у підземний паркінг чи метро.

Я розпитувала своїх друзів-музикантів про їхню реакцію на сирени. Найчастіше мені говорили про те, що згодом цей звук перетворюється з реального на фантомний, переслідуючи тебе скрізь. Віолончеліст Вітя Рекало поділився зі мною виконавським спогадом:

«У жовтні минулого року ми грали на фестивалі у Граці Струнний квартет Ігоря Завгороднього [композитора та скрипаля молодшої генерації – Л.М.]. У ньому були дуже правдиво зображені звуки сирен, ми ретельно працювали над тим, щоб це було достовірно та схоже. Сирени у всіх регістрах, суцільний хворобливий кластер. Коли тепер чуєш сирену, то начебто під пальцями її відчуваєш, і це якась шиза».

Сирени у Києві, фот. unsplash.com

Концентрація сирен у Києві різна: у нових мікрорайонах їх немає зовсім, більшість розташована у центрі. Коли звук сирени відбивається від будинків, він спотворюється подібно до заломлення променя. Моторошна і в той же час гіпнотизуюча властивість. Одразу кілька моїх знайомих сказали, що здається, наче сама земля стогне.

Вибухи та робота артилерії – ті звуки, які чути навіть у районах, де не точаться наземні бої. Вже до кінця другого тижня війни я досить впевнено класифікувала їх. Протяжне шарудіння зі свистом – це ракети. Найчастіше ракети до нас прилітали рано-вранці: бомбили аеродром, склад з боєприпасами (він якийсь час вражаюче детонував) і нафтобазу. Останню – двічі, через що над містом двічі повставав стовп щільного чорного диму. Але навіть цей чорний гриб у повітрі так не лякав, як самі звуки.

Звуки військової авіації не схожі на цивільну. Гелікоптери та винищувачі проносяться швидко і низько, ось-ось зачеплять дах будинку. Звукова хвиля немов відокремлена від самого об’єкта: чути, що розсікає повітря він в одній точці неба, а потім вривається в поле зору зовсім в іншій. Звуки авіації та ракет найтривожніші і за своєю природою, і за передчуттям невідворотності того, що вони несуть: найбільше смертей і руйнувань до нас приходить з повітря.

Коли посилилися бої з боку Житомирської траси, я навчилася розрізняти на слух ще й роботу протиповітряної оборони. Це наче залпи салюту чи безлічі петард. Колись ці звуки були атрибутами свят. Нині – звуковий символ того, що українські збройні сили бережуть небо наді мною. Якоїсь миті роботу ППО я чула майже постійно – і вдень, і вночі. І все ж таки вони мене заспокоювали настільки, що навіть вдавалося поспати. Доки не будили звуки ракет, реальні чи фантомні.

Фантомні звуки – це той багаж, який ми забираємо із собою навіть у евакуацію. Я часто прокидаюся від шереху гусениць танків, хоч насправді їх чула тільки на параді. Віддалені звуки поїзда нагадують роботу артилерії, від скреготу гальм машин на вулиці сахаєшся, як від снарядів. І все ж таки найбільш спустошуючою є тиша.

«Задушені, приховані в тілі людини звуки, — так описує війну вокаліст і оперний режисер Антон Литвинов. – Людина бере звук будь-якої гучності і намагається сховати його у собі».

Гітарист-імпровізатор Діма Радзецький каже, що війна звернула його увагу на те, що раніше він ніколи не помічав: завивання вітру на порожніх вулицях крізь щілини у хаті.

Директорка Харківського літературного музею Таня Пилипчук каже: «Боюсь тиші». І, перебуваючи у місті, де, за офіційними підрахунками, лише за перший місяць війни було зруйновано не менше 600 будівель, бадьоро заявляє: «Тут не перестають підривати неякісні китайські петарди». Щоб ворог не отримав точну інформацію про те, куди він (не) потрапив чи про дислокацію українських військ, ми всі спілкуємося в месенджерах езоповою мовою метафор.

«У моїй пам’яті – вибух ракети над Осокорками [один із районів лівобережного Києва – Л.М.], звук, якого я раніше ніколи не чув і не уявляв, і червоне-червоне небо, звук і світло, мрія Скрябіна, курва, а ще поступове освоєння всіх деталей звучання сирени, і мазохістське задоволення від цих гліссів, і думки, як це передати засобами оркестру (під час нервового спуску з 9 поверху сходами, якими я ще не користувався за 15 років), – пише мені композитор і віолончеліст Золтан Алмаші. – Неймовірна диференціація, розкладання на атоми всього цього білого шуму, що супроводжує наші будні … (Саме так, саме так потрібно слухати академічний нойз, чувак, ти нарешті це зрозумів??)». Золтан зараз повернувся до мами до Львова, їй потрібна допомога та підтримка. Біля його львівського житла завжди проходила жвава магістраль із високим рівнем шуму вдень та вночі. “Але тепер тут ТИША, яка дзвенить і настільки гучна, що заснути під неї ніяк не можливо”, – завершує він.

Харків, 17 березня, фот. www.dsns.gov.ua

Про тишу, що щемить, як про провісницю війни говорить бандурист-імпровізатор Володя Войт:

Таку тишу я чув тієї ночі перед війною. За кілька годин до запровадження надзвичайного стану [через кілька годин розпочнеться війна, і надзвичайний стан, не встигнувши розпочатися, перетвориться на військовий – Л.М.] людей вже майже ніде не було. Я вперше зовсім не чув сусідів. Ні звуку, ні натяку життя. Ніяких пральних машин, телевізорів, ніхто не ходив коридором, не їздив ліфтом і не грюкав дверима на поверсі. Начебто весь світ завмер, завмер прислухаючись і не бажаючи щось почути. І це було за якихось 3-4 години до початку.

Потім були вибухи, літаки, я чув ракету, яка пролетіла десь над нашим будинком і атакувала телевізійну вежу. До нас дуже близько розташовані Ірпінь та Буча, і якщо піднятися на верхні поверхи – бої як на долоні. Якось там били «гради», і це було страшно. Тому що вони, на відміну від літака чи ракети, гули довго, а не просто пролітали за мить. Були звуки тривоги, сирени, яка повідомляла, що настав час бігти в укриття. Але всі ці звуки не були такими, що пробирали б до болю. Тільки лякали. Одного разу, коли стояв упродовж багатьох годин у черзі до супермаркету, над нашими головами збили якийсь безпілотник, грюкнуло міцно, всі присіли. Але ці звуки забуваються.

Наступне – це бомбосховище. Голоси дітей, які не спали та ходили за руку з батьками. Прокидалися та плакали. Хропіння у сховищі, як у плацкартному вагоні з минулого життя. Домашні тварини. Мявкання маленького кота.

Голоси дітей – те, що постійним тлом супроводжувало всіх біженців. Композиторка Віта Польова 11 години простояла на кордоні з Польщею в черзі на евакуацію. Поруч з нею знаходилася жінка з 5-річною дівчинкою, і та весь час повторювала: “Мамо, ну я ж маленька, чому я повинна так страждати? Навіщо маленьким дітям так страждати?” Трикілометрова черга на кордоні нагадувала море і жила за його законами. Періодично прикордонник кричав: «Готуйся!», його посил черга передавала не так словами, як шарудінням. Підйом – перенесення сумок на крок уперед – знову завмирання, до наступної хвилі. Зітхання і плач дітей. «Ну я ж маленька…» І вже після перетину кордону їдальня для біженців. Маленький хлопчик, якому дарують яблуко. А він від нього відмовляється. “У мене ж бабуся в Маріуполі, вона голодує, хіба я можу насолоджуватися?” Маленький хлопчик, який із почуття солідарності з бабусею не може насолоджуватися смачною їжею.

Я теж евакуювалася зі своїми дітьми, хоч і тягла з цим понад два тижні. Якийсь внутрішній якір не давав змоги залишити свою землю. Але потім страх та жах за дітей переважили. Фантомні звуки війни ми забрали з собою. Поруч з нами – аеропорт, залізниця та бруківка. Іноді я підскакую на стільці від нових звуків. Але частіше страждаю від того, що уві сні приїжджають вони – танки. Шурхотять гусеницями, яких я насправді не бачила і не чула, і стріляють по моєму будинку. І я сподіваюся лише на те, що мої діти не бачать моїх снів.