Вікторія Вітренко: Між світами

Поліна Кордовська: Сьогодні ти – не просто співачка, диригентка чи кураторка мистецьких проєктів, а, передусім, мама. Проте, незважаючи на це, твій календар на 2025 рік аж ніяк не свідчить про творчу паузу. Навпаки, кількість реалізованих проєктів вражає, а анонси на твоєму сайті обіцяють безліч нових ініціатив. Хотілося б заглибитися у деталі деяких із них. І, мабуть, почнемо з твого знакового проєкту «Лімбо». Узимку цього року, в лютому, він увінчався записом і презентацією твоєї першої цілком сольної платівки, де ти виступила в унікальному тріо амплуа: як співачка, авторка ідеї, піаністка та ініціаторка замовлення більшості композицій. Чи не могла б ти поділитися історією цього проєкту? Наскільки я розумію, його шлях був тривалим – від весни 2021 року. Як він зародився, як розвивався і, головне, як він трансформувався в процесі, адже, безсумнівно, його змінював світ навколо нас?

Вікторія Вітренко: Перш за все, слід звернутися до першоджерела цієї ідеї. Це був час третьої хвилі пандемії. Я не знаю, як саме це переживала Україна, але в Німеччині режим був неймовірно суворим. А що ж означає для співачки, для музиканта життя, позбавлене сцени, позбавлене безпосереднього спілкування з публікою? Слухачі – це саме те джерело, та інспірація, заради якої ми живемо, працюємо і творимо.

Це був уже другий рік поспіль, коли творча діяльність була зведена до мінімуму. Я сиділа вдома, відчуваючи себе ніби «замурованою» від зовнішнього світу, від людей, від аудиторії. Було гнітюче усвідомлення: життя продовжується, але ти не береш у ньому участі.

У такий депресивний період, у тій квартирі, де я тоді мешкала, моє музикування не знайшло розуміння у сусідів. Музика, яку я співала чи грала, була їм чужа. Щойно я торкалася фортепіано або починала співати, мені одразу ж починали стукати у стіну.

Це, безумовно, пригнічувало і викликало депресію. До того ж, це було вже друге літо, а майже пів року до того моя подруга, флейтистка Марія Калеснікова (з якою ми заснували «Інтеракт Штутгарт» у 2017 році), перебувала у білоруській в’язниці за, як всі ми знаємо, несправедливими, сфабрикованими звинуваченнями.

Я спроєктувала свій особистий стан – відчуття вимушеної ізоляції – на її фізичний стан ув’язнення. На той час зв’язок із нею вже був мінімальним; усі листи, які я писала, вона, наскільки мені відомо, ніколи не отримувала.

Це стало другим джерелом народження ідеї. А по-третє, чим глибше я занурювалася у ці думки, тим більше мною оволодівало передчуття того, що на Україну насувається війна. Це була якраз весна 2021 року; в той час вже починали говорити про можливість повномасштабного вторгнення.

Це передчуття відіграло ключову роль під час вибору композиторів та обговоренні тематики. Війна стала першою темою, якої ми торкнулися з Аллою Загайкевич та з Ією Ківою. І мене дуже втішило те, що Алла звернулася до віршів Ії, яка родом із Донецька і для якої війна почалася ще 2014 року.

Я ще до цього назвала проєкт «Лімбо», виходячи з цього метафізичного стану перебування між світами. Цікаво, що коли Алла надіслала мені збірку віршів Ії Ківи, щоб я просто ознайомилася з її творчістю та поезією, яку композиторка обрала, то у передмові до цієї збірки критик написав, що вона «ніби походить із Лімбу». Для мене це був дуже сильний, знаковий «метч».

Це було саме те, що потрібно для цього проєкту. Ми працювали над цими композиціями у другій половині 2021 року. Вже 6 лютого 2022 року я презентувала його як сценічний перформанс на фестивалі сучасної музики ECLAT у Штутгарті. А два тижні потому почалося повномасштабне вторгнення.

ПК: Що ти відчувала тоді?

ВВ: Емоції були дуже сильними. Алла Загайкевич змогла приїхати до Штутгарта на прем’єру, що відбулася в неділю, 6-го числа, а вже у вівторок я натомість мала летіти в Україну. І я полетіла.

Бачити й відчувати на собі, як скасовують останні літаки, тому що всі, хто може, виїжджають з України, – це дало свій ефект. Я тоді усвідомила, що цей проєкт був дуже-дуже на часі. Він ніби дивився у майбутнє, передчуваючи те, що неминуче станеться.

Звичайно, чого я не знала і не розуміла, це масштаб впливу – наскільки це все затягнеться.

Щодо трансформації, про яку ти запитуєш, звичайно, після пережитого первинного шоку, після першої хвилі, коли моя сім’я стала біженцями і переїхала до Німеччини (моя мама тікала, вона провела два тижні в окупації), – коли цей перший шоковий стан минув, я чітко зрозуміла, що треба рухатися з цим проєктом далі. Його потрібно було грати і співати.

Насправді, це один із найвиконуваніших моїх проєктів. Я вже більше десятка разів виконувала його – сценічно, не сценічно, у камерно-музичних форматах, окремі фрагменти. І, звичайно, вже у квітні 2022 року я зрозуміла: його треба записати. Його треба увіковічнити.

І це, звичайно, одразу поставило питання: яким має бути медіум? Я точно знала, що хочу записати платівку саме в Україні. Потрібно було зафіксувати цей стан, ті відчуття і той час, у якому ми всі перебували. Це було зрозуміло відразу.

Друга ідея полягала в тому, щоб у такий спосіб допомогти й підтримати українських звукорежисерів, творців, усіх причетних до процесу.

Так виникла ідея звернутися до Саші Андрусик. Це був ще один «метч»: вона давно вже виношувала ідею створення лейблу. І так сталося, що я вмотивувала її, підштовхнула нарешті до дії.

І знову пазл почав складатися. Виникла її ідея, яку я підтримала: вибрати дещо застарілий медіум – вінілову платівку – щоб вийти на іншу, нову публіку, на іншу аудиторію. У серпні 2022-го я забирала маму до Німеччини і залишилася на два тижні в Україні. Я записувала матеріал під Києвом, курсуючи між Бучею та Ірпенем, їздячи до музичної студії кожного дня, вдень і вночі. Звісно, я бачила все, що там відбувалося: всі руйнування, понівечені та розстріляні автівки на узбіччях. Думаю, той внутрішній стан, те відчуття часу, що по суті зупинився, я змогла зафіксувати у цьому записі.

Я записувала матеріал доволі довго, і ми його монтували теж довго. Це була дуже кропітка робота. Звісно, виникло питання: як передати весь цей плин часу, адже п’ять циклів у сумарній тривалості тривають годину й сорок хвилин.

Зрозуміло, що навіть на подвійній платівці це все не вміститься. Одразу ж постало питання: як драматургічно наново побудувати цей проєкт у новому медіумі так, щоб він не втратив свого сенсу, не втратив своєї смислової глибини та навантаження. Це, звісно, вимагало часу.

Сам продакшн відбувався між Україною та Німеччиною. У нас був український саунд-дизайнер – Герман Сафонов, а міксував та монтував матеріал сирійський медіа-артист із Берліна. Він теж дуже глибоко перейнявся цією тематикою, оскільки тема війни для нього була вкрай близькою. Для нього це також була тема того, як мистецтво може впливати на відчуття шоку, на відчуття відчаю. І, звичайно, на надії, тому що як без надії взагалі жити в цьому стані? Це була дуже-дуже-дуже копітка робота, яка затягнулася, і ми її доробляли два роки.

Але ми розуміли, що неважливо, коли ми його закінчимо, – це вже артефакт свого часу. Як робота фотохудожників, які документують час у своїх роботах. Для нас, музикантів, це теж обов’язок: документувати цей час і ті відчуття, які ми переживаємо, в яких ми живемо.

ПК: Ти сприймаєш альбом як своєрідну музичну стенограму нашого часу?

ВВ: Так. Це музична документація, музичний артефакт саме цього періоду. Я грала «Лімбо» і як сценічний перформанс, і як камерну музику, тобто просто без сценографії. І ми задалися питанням: добре, а як перенести цей проєкт, це відчуття, в інший, абсолютно новий вимір? Поекспериментувати з іншим медіумом? І це, звичайно, був відеоарт.

Таким чином виникла спін-офф ідея: перенести цей метафізичний стан у дигітальний простір, у технологічний, у цифровий вимір. Саша теж порекомендувала мені звернутися до студії «Радар». Я встигла, поки була в Україні, зробити перформанс, який ми потім зміксували, зробити моушн-дизайн. Тобто, це експериментальний відеоарт.

Ось таким чином з’явилася 50-хвилинна аудіовізуальна інсталяція, яку я нещодавно презентувала у Києві за два тижні до народження моєї дитини. Інсталяції передувала моя передмова, де я розповідала, як, чому і навіщо був створений проєкт, і що він символізує. Для мене цей проєкт – це мій експеримент з ідеєю, чи можна музику, чи можна, скажімо, музично-текстові ідеї (адже ми говоримо про пісні), чи можна перенести заряд, який вони несуть, в інші виміри, в інші медіуми, і як вони будуть взаємодіяти.

Мені здається, такі експерименти, які я зараз провела, створивши дві дочірні ідеї з аудіовізуальною інсталяцією, – вони працюють. І для мене це такий великий, скажімо, доказ того, як сучасна експериментальна музика у поєднанні з текстом, із поезією, може існувати в абсолютно різних вимірах, в абсолютно різних іпостасях. 

Я просто спираюся на це, і для мене це зараз такий дуже живий факт. Причому, співаючи зараз ці твори на концертах для абсолютно різної публіки, я переконуюся, що саме ця музика, у тому вигляді, як вона написана, як то кажуть сленгом, «заходить» усім абсолютно. Вона торкає серця, торкає розум усіх, хто приходить на концерти. Я ще ніколи не отримувала фідбеку, що хтось залишився байдужим, що до когось не дійшло, або хтось не зумів це сприйняти.

ПК: Важливою частиною цього проєкту стали ще й твої лекції-перформанси, коли ти презентувала платівку у Львові, Києві, Дніпрі, Одесі та Харкові (на такій лекції у Львові була присутня і я). Я розумію, що ти часто буваєш в Україні, зокрема, в Києві, але загалом така мандрівка могла бути сприйнята як певний ризик. Принаймні, Харків – це 20 кілометрів до лінії фронту, а ти вже тоді була вагітна. Чи важко було прийняти це рішення? Чи були острахи? І як тобі далася ця поїздка загалом?

ВВ: Звичайно, роздуми тривали аж до того моменту, поки я не сіла в потяг.

У нас із Сашею Андрусик, оскільки ми вдвох спродюсували цю поїздку й презентацію, була домовленість: я за день до поїздки дивлюся новини, і ми «он-спот» вирішуємо, що робимо. І я не знаю, чи це провидіння, чи це ангел-охоронець, а може, це ЗСУ – наші справжні ангели-охоронці. Але протягом усієї поїздки завжди було так, що куди б я не їхала, дрони й усі «прильоти» відбувалися вже після мого від’їзду.

Але моє рішення щодо цієї поїздки було свідоме і зважене. Я дуже детально обговорювала це зі своїм чоловіком, але ми приховали це від його сім’ї. Вони дізналися, що я була у Львові, лише з інстаграму. І зі мною також їздила або мама, або Катя Сула, продюсерка агенції «Ухо». Тобто, я була не одна.

ПК: Як аудиторія в різних містах України сприймала твій виступ? 

ВВ: Дуже по-різному. Особливо мене вразив Харків. Я добре знаю це місто, там проживав і досі проживає мій старший брат із родиною. Я знала Харків до повномасштабного вторгнення. І коли я зійшла з потяга – це був мій перший раз, коли я побувала в Харкові після 2022 року, – мені хотілося плакати від того, яке зранене це місто, колись таке жваве і бурхливе.

Звісно, близькість до фронту робить теми, про які я розповідала, особливо гострими. Мені здається, харків’яни знають це найкраще серед усіх українців. Я це відчувала, коли говорила, коли співала для них. Я це відчувала, коли після лекції, після перформансу запала тиша. І ти знаєш, ніхто не аплодував. Просто всі сиділи, і ми сиділи, і дивилися одне на одного у тиші.

Мені здається, у цьому втілилося розуміння тієї ситуації, у якій вони знаходяться, той біль, і водночас та відвага, яку вони демонструють вже три роки. Для мене це означало лише одне: я повинна була сказати їм «дякую». Не вони мали дякувати мені за те, що я приїхала на один день та щось прочитала і заграла, а я повинна була їм сказати: «Дякую за те, що ви тут ще знаходитесь, і творите, і живете, і підтримуєте це місто».

ПК: Я переконана, що для них це було дуже важливо.

ВВ: І для мене, в першу чергу, було важливо приїхати не лише до Києва чи Львова, куди я й так приїжджаю, і куди вже багато хто насмілюється приїхати з Європи. Для мене метою цієї подорожі було саме перебування в Одесі, в Дніпрі, в Харкові.

Ти знаєш, я навіть не знаю, чи буде продовження цієї історії. Я зараз поставила її на невеличку паузу – цього літа в мене була абсолютно інша реальність, на щастя.

Але щойно перед нашим зідзвоном я відправила платівку до Швейцарії; там хочуть, щоб ще один журнал написав на неї рецензію. І для мене це як знак: «Окей, ще хтось цікавиться цією темою, тож вона продовжиться».

У мене вже є два заплановані виступи на наступний рік – це камерно-музична програма, повністю з «Лімбо». Але чи буду я далі експериментувати з музикою і знаходити ще нові жанри, я не знаю. Єдиний жанр, який я взагалі можу собі зараз уявити, який ще не був задіяний, – це живопис. Тобто, якщо можливо втілити це відчуття і зафіксувати цей музичний стан, аудіальне відчуття, слухаючи цю музику чи граючи й співаючи її, якось у живописі – це єдине, що мені зараз ще спадає на думку, чого ще не було.

ПК: Цікаво було б це колись побачити. Не можу не поставити тобі ще одне запитання стосовно «Лімбо», вірніше, стосовно циклу Максима Шалигіна. Він написаний на тексти російською мовою: це авторські тексти Максима та поезія Осипа Мандельштама. Сьогодні в Україні існує контроверсійне ставлення до використання російської мови, особливо у публічному просторі. Яка твоя позиція стосовно цього?

ВВ: Я свідомо не цензурувала проєкт, записуючи його в Україні. У 2022 році я однозначно розуміла, які можуть бути потім наслідки, але коли я презентувала цей реліз, я свідомо говорила, що тут є російська мова. 

Для мене цьому є дуже логічне пояснення і я не боюся цього. По-перше, саме російською мовою я спілкувалася я з Марією Калесніковою. Так, це та колоніальна спадщина, яка поєднує Україну та Білорусь. Крім того, я виросла в російськомовній сім’ї. Це факт, який я не приховую.

По-друге, цей цикл, уже був написаний Максимом Шалигіним приблизно між 2010–2012 роками, коли він покидав Україну, виїжджав на навчання, а потім на постійне місце проживання до Німеччини. Звичайно, його відчуття того, що він полишає своїх друзів, свою Україну, своє коріння (він сам із Дзержинська, теж із російськомовного середовища), втілилося у цьому циклі. У виборі текстів є Достоєвський і Мандельштам, але там також присутня його власна лірика, яка теж звертається до уявного друга. І, звичайно, це метафоричне звернення взагалі до свого коріння, до тих людей, яких ти полишаєш, яких ти любиш, яких ти назавжди покидаєш. У тексті, в його ліриці, сказано: «Я відпускаю тебе, мій друже, у широке плавання». Це настільки інтимна лірика, і, звичайно, у ситуації з Марією, коли я не можу з нею комунікувати жодною мовою, ці слова є способом уявно сказати їй «до побачення», але з надією, що я її ще побачу, що ми ще зустрінемося. Це саме те, що Шалигін передав тоді, десять років тому, у своїй ліриці. І це те, що я подумки кажу Марії у цьому проєкті.

ПК: Дякую тобі за відвертість. Скажи, чи цей проєкт допоміг тобі вийти із цього власного Лімбу?

ВВ: Абсолютно. Мені здається, що це був у певному сенсі порятунок, психологічний, першою чергою. По суті, я цим проєктом створила для себе рятівний простір. І я сподіваюся, що люди, які слухали цей концерт, які переживали разом зі мною, теж зайшли на якийсь час у цей метапростір. Вони побували в цьому вимірі. Вони почули голоси тих, хто не може зараз говорити. Вони відчули цей біль. Але вони відчули також надію, яка живе з цим проєктом. І вона житиме надалі. Мені здається, цей проєкт буде далі йти, допоки, по-перше, не закінчиться війна в Україні, і по-друге, поки Марія Калеснікова не вийде з ув’язнення.

ПК: Будемо сподіватися, що обидві ці події стануться якомога швидше. Спектр твоєї діяльності дуже широкий. Попри те, що ти вже багато років живеш у Німеччині, ти дуже тісно пов’язана з українською музичною культурою. На щастя, твоїх виступів в Україні багато, і, сподіваюся, буде заплановано не менше. Також ти активно працюєш з українськими композиторами. Таке питання: кого із українських композиторів ти вважаєш головними голосами сучасності? 

ВВ: Я зараз, звичайно, не буду торкатися старшої генерації. З Аллою Загайкевич я вже працюю декілька років, ми співпрацюємо з 2018 року і колаборували у багатьох проєктах. Звісно, я не знаю творчості всіх композиторів, і не можу говорити про всіх.

Мене дуже тішить, що починає більше цінуватися творчість Кармелли Цепколенко; зокрема, отримана нею Шевченківська премія – це потужний знак для сучасної музики, зокрема те, що її починають чути в Україні.

Але я вірю в те, що голос української сучасної музики – це голос молоді, який зараз починає руйнувати стіни. Я це бачу, і я це підтримую. На наступний рік я маю замовлення для чотирьох молодих українських композиторок. Це Тетяна Хорошун, Марта Галаджун, Аліса Кобзар і Яна Шлябанська. Я бачу в них дуже великий потенціал. Моя мета – підтримувати зв’язок із Україною, всі свої вміння та ресурси, які я знаходжу тут, в Німеччині, скеровати на те, щоб підтримувати сучасну українську музику.

ПК: На твій погляд, чи еволюціонує сучасна українська музика?

ВВ: Так, і дуже швидко; не можна навіть порівняти з тим, що було десять років тому. Зараз ми можемо говорити дійсно про сучасну, експериментальну музику академічну музику.

ПК: А чи встигають українські виконавці за цим стрімким розвитком композиторського письма? Ти маєш різноманітні колаборації з українськими музиканти, зокрема, з піаністами, тож загалом досить добре знаєш українських виконавців. Особливо цікава твоя думка щодо вокального виконавства, спеціалізованого на сучасній музиці, адже, на мій погляд, воно представлено далеко не так широко, як інструментальна. Чи ти погоджуєшся з цим?

ВВ: Так, я бачу те саме. Взагалі українське виконавство сучасної музики розвивається доволі активно. Є молоді музиканти, як, наприклад, Сашко Чорний, який зараз організує різні майстеркласи та воркшопи. Це чудова ініціатива; я також на його запрошення брала участь в цих майстрекласах як менторка. Але все ж камерно-інструментальна музика представлена в Україні ширше. Інструменталістів, які хоч би й самостійно опанували новітні техніки, набагато більше, ніж, вокалістів, які, по-перше, цікавляться сучасною музикою, а по-друге, можуть її заспівати.

Проблема в тому, що у закладах освіти майже не приділяють уваги музиці, написаній після 1950-го року, наприклад, тій, що вийшла з Дармштадтських літніх курсів. Це створює велику прогалину для українських виконавців. Натомість у Європі цей пласт музики активно вивчати – я це знаю точно, бо викладала у Штутгартській вищій школі музики і театру сучасну вокальну музику.

Але я бачу, що в Україні росте інтерес до сучасної вокальної музики. Саме для цього я приїжджала в Україну і давала майстер-класи: приїжджали дівчата з Одеси, зі Львова, з Києва, які демонстрували значний потенціал.

Взагалі, у мене є така давня мрія: започаткувати класи вокального мистецтва, сучасного вокального мистецтва, на постійній основі в Україні. Ну, або ж принаймні майстер-класи, воркшопи, але обов’язково на постійній основі.

ПК: Що б ти порадила молодим українським музикантам, яка хотіли б увійти в царину сучасного виконавства?

ВВ: Найголовніше – це, звичайно, відкрити вуха, відкрити своє серце, не боятися експериментувати. Звісно, якщо ми говоримо про голос – це дуже живий, вразливий інструмент, який легко можна зруйнувати. Але все ж не треба боятися експериментів, особливо якщо ти довіряєш своїй техніці – а без стабільної вокальної техніки сучасну музику співати просто неможливо, як, втім, і класичну музику. Основа одна. Просто сучасні техніки і концепції потребують багато фантазії, витримки і часу на опанування. Але це все можливо, треба лише вірити у свої здібності. 

Найголовніше, що я бачу в Україні – тут є цікавість до цієї музики, є слухачі. У Європі цим усім дещо «перенаситилися», тут дуже багато виконавців сучасної музики. Люди, які, скажімо так, не перебувають у стані суспільно-політичного ренесансу, не відчувають необхідності конфронтації з ідеями, які несе у собі сучасне мистецтво.

ПК: Цікаво, що ти передбачила моє наступне запитання. Чи я правильно зрозуміла, що саме в Україні ти відчуваєш підвищений запит на сучасну музику, більший, ніж у Європі? 

ВВ: Скажімо так, дивлячись де. У Європі існує фестивальна аудиторія, що з’їжджається на Donaueschinger Musiktage, на Eclat, на MaerzMusik та на інші подібні події та проводить на них декілька днів. Деякі композитори та виконавці буквально курсують між різними фестивалями. Натомість, на звичайні, позафестивальні концерти часто приходить дуже нечисленна аудиторія – це люди, обізнані в цій музиці, які є частиною певного ком’юніті. Але пересічних слухачів на таких концертах складно зустріти. 

ПК: В Україні ситуація відрізняється від того, що ти описала? 

ВВ: Дуже відрізняється, і мене це надзвичайно тішить. Я залюбки приїжджаю в Україну, бо тут я відчуваю, що я спілкуюся з людьми, які, можливо, не знають сучасної музики, але надзвичайно відкриті для нових вражень, для нової інформації.

ПК: У грудні 2023 року в Нідерландах ти разом з Антонієм Баришевським презентували вокальний цикл Святлослава Луньова «Лютий січень 2023». У лютому цього року в Києві він прозвучав у твоєму виконанні разом із Максимом Шадьком. Цикл був написаний на твоє замовлення. Розкажи про його появу.

ВВ: Цей метацикл, як його називає Святослав, був написаний на наше спільне замовлення – моє та Антонія. Ми звернулися до Святослава з ідеєю десь у другій половині 2022 року. Він одразу сказав: «Ні, я цього робити не буду, не хочу», і відмовився.

Ми з Антонієм, звичайно, трохи засмутилися, але не стали наполягати. А за місяць чи, можливо, два місяці Святослав раптом надіслав нам майже повністю готовий цикл. Сталося так, що на той час, на початку 2023 року, він залишився в Києві один. Тоді були постійні блекаути, обстріли, транспорт зупинявся під час повітряних тривог. І, як каже Святослав, саме тоді вперше в житті почав свідомо читати українську поезію – Стуса, Неборака, Малковича. Вона настільки його вразила, що він просто одним махом написав величезний вокальний метацикл, який триває близько півтори години. Ми його ще повністю ніколи не виконували.

ПК: На кого, на твій погляд, спрямований меседж цього твору – на українців чи на європейців? Для кого він написаний?

ВВ: Мені здається, що це звернення до наших витоків, передусім, мовних, до поезії 1980-х–1990-х років, поезії нашого дитинства та нашої ідентичності.

Цей цикл ми виконували вже чотири рази. Прем’єра була в Амстердамі, потім у Гаазі, далі – з Максимом Шадьком у Києві, і, нарешті, в березні цього року з Антонієм Баришевськм на класичному пісенному фестивалі в Юрсбурзі, в Німеччині.

Я бачила, як під час виконання цього циклу плакали люди, які не розуміють української мови. Звичайно, ми давали їм переклади, але я переконана, що вони і без того відчували ті стани, що були закладені у поезії та музиці. Багато хто після концерту казав, що не дивився у переклад, бо він був непотрібним. Замість нього говорили емоції, які нас усіх поєднують як людей, незалежно від того, якою мовою ми говоримо чи в якій країні проживаємо. Для мене це стало особливим моментом єднання.

Нас, виконавців, я сприймаю тут як медіумів, завдання яких – втілити метафори, стани української поезії та дозволити цій музиці мандрувати в просторі та часі.

ПК: Святослав Луньов сам обирав тексти для циклу?

ВВ: Так, ми просили його лише про те, щоб це була українська поезія, але в іншому не ставили жодних обмежень.

ПК: Чи були тексти, які він обрав, дійсно текстами твоєї юності чи твого дитинства? Чи, можливо, ти відкрила їх для себе вже у цьому циклі, завдяки Луньову?

ВВ: Так, я відкрила їх для себе саме завдяки циклу. Не всі з них припали мені до душі, але це й не потрібно. Сучасна українська культура – це різноманітна палітра станів, думок та емоцій. Саме з цього ми намагаємося виходити, виконуючи цей цикл, що сам собою також є дуже різноплановим.

Мініатюрні цикли, які комплектують цей метацикл, складаються з дуже різножанрових частин. Коли ми працювали над драматургію нашого виконання, важливо було вирішити, як розташувати цикли, щоб вони мали найбільший сенс? Це вже був наш пазл, який ми постійно складали.

ПК: Серед твоїх проєктів вирізняються деякі, що мають соціальне спрямування – наприклад, проєкт про українських біженців у Штутгарті, чи інклюзивний проєкт, пов’язаний із порушеннями слуху. Чи можеш розповісти про це детальніше?

ВВ: Взагалі темою інклюзії та інклюзивного мистецтва я займаюся вже з 2021 року. Це дуже великий пласт, до якого моя творчість природно тяжіє. Мене завжди цікавило питання: яку соціально-політичну відповідальність несе в собі сучасне мистецтво? Якщо «Лімбо» – це більш політично орієнтований проєкт, то інклюзивне мистецтво і взагалі ком’юніті-арт – це середовище моєї соціальної відповідальності.

Я багато займаюся цим у межах моєї ініціативи «Інтеракт». Ми вже робили музично-театральні перформанси з акторами, що мають вади слуху, минулого року у нас була серія воркшопів, сфокусованих на темі інклюзивного мистецтва для людей із вадами зору. Ми намагаємося поєднати два світи – незрячий і зрячий – в одне ціле, знайти для них точки перетину, та дослідити, наскільки інклюзивне мистецтво може, по-перше, заангажувати та підтримати людей з вадами зору, а по-друге – змотивувати та надихнути митців на пошуки нових засобів виразності в мистецтві. 

Сподіваюся, що знання і досвід, яких я набула у попередні роки в межах «Інтеракту», дозволять мені реалізувати якусь міжнародну колаборацію – вразовуючи новий контекст, зокрема, людей, які постраждали від війни. Я чудово усвідомлюю, наскільки це зараз актуально для України.

ПК: Як аудіальна, музична складова проєкту, буде корелювати з аудиторією людей, які мають вади слуху?

ВВ: Комунікація – це одне з питань, яким ми зараз займаємося. Йдеться про те,  як створити такий сценічний простір, в якому розмовна мова і мова жестів могли би співіснувати та бути зрозумілими всій аудиторії. Моя роль у цьому проєкті – це музичне втілення. Ми провели open call ми зібрали 10 людей – чуючих, погано чуючих і глухонімих. Цей колектив ми назиаємо жестовий ансамбль або жестовий хор. Паралельно я робила велике дослідження, намагаючись з’ясувати, як загалом глухонімі можуть сприймати музику (наприклад, за допомогою певних технічних засобів), і як музичні ідеї музичні ідеї можна втідити за допомогою жестів, рухів, танцю, мови жестів. Це такий великий інтердисциплінарний пласт питань. 

ПК: Як ти думаєш, чи не є це одним із шляхів розвитку сучасної музики? Це ж певною мірою теж інтермедіальність – тобто пошук нового медіа, здатного передати музичні ідеї.

ВВ: Дуже гарне питання. І я знаю зі свого дослідження, що цією тематикою вже почали займатися. Наприклад, існують інсталяції, які базуються на вібраціях низьких частот, які глухонімі можуть відчувати.

Головне питання, що постає тут переді мною, наступне: яка велика  цінність у всьому цьому? Чи може цей проєкт, створений для аудиторії глухонімих, нести в собі якусь great value для пересічних слухачів?

Я знаю, що цим займаються і глухонімі музиканти, наприклад, глуха від народження саундартистка Крістіна Сан Кім, яка проживає в Берліні. Все це надзвичайно цікаво. Мені здається, що це надихає митців на пошук нових засобів виразності, нових шляхів комунікації, нових засобів співіснування двох світів. Прийнамні, саме так я це бачу.

ПК: Тобто «great value» цього напрямку ще невідома, але ти переконана, що вона існує?

ВВ: Абсолютно. Ми вже пересвідчилися в цьому у 2022 році. Ми робили музично-театральний перформанс, де глухоніма акторка була в головній ролі, вона була Богинею Тиші. А я з голосом, ніби як тінь, супроводжувала її по сцені і транслювала її у світ, що звучить. Тобто це була історія з позиції глухонімої акторки, висвітлена за допомогою голосу з позиції слухаючого світу.

Взагалі, я можу говорити про deaf-арт (мистецтво глухих) дуже довго. Наприклад, сайнд-музік (signed music – жестова музика) – це також цілком своєрідне явище цьому середовищі. Я багато думаю про те, як досвід можна втілити в українських реаліях. І я бачу в цьому дуже великий потенціал. Першою чергою, такі проєкти можуть слугувати допоміжною терапією, бути інструментом інтеграції людей, які внаслідок війни втратили зір, чи слух, чи постраждали якось інакше. Це дуже актуально зараз в Україні – зокрема й щоб сформувати у суспільстві прийняття цієї страшної норми.

ПК: Що ж, останнє питання. Якою і про що, на твою думку, має бути сучасна музика?

ВВ: Мені не хочеться ставити сучасну музику в будь-які рамки. Я взагалі вбачаю своє покликання в тому, щоб ці рамки розбивати, а не створювати якісь «шухляди», в які ми категоризуємо музику і мистецтво, і нас, людей, як таких. Це моя мета, і саме цим я займаюся вже багато років. Тому моя відповідь – будь-якою і про що завгодно.