Про діалог із публікою. Розмова з Зоєю Михайловою

Сілезький музей у Катовіце, фот. Kacper Krzętowski

НП: Востаннє ми розмовляли під час твоєї підготовки до вистави Сім жорстоких історій у постановці Юстини Вєлґус за драматургією Юстини Ліпко-Конєчної. Це виняткова п’єса про стосунки між людьми й тваринами, яка показує неантропоцентричний погляд на світ. Як проходила ця співпраця?

ЗМ: Окрім компонування та продюсування, я зосередилася на створенні просторового звучання, заснованого на каналах проєкції в найпростішому квадрофонічному форматі. Прем’єра вистави відбулася не в театрі, а в орендованій великій залі на площі генерала Юзефа Галлера у Варшаві, де ми будували сцену та звук з нуля. На етапі створення райдера я вирішила, що хочу максимально реалізувати сприйняття аудіосфери. Робота з просторовим звуком змусила мене переосмислити звичну структуру при створенні звукової доріжки. Співпраця з командою в Kammerspiele у січні 2024 року під час показу Libido Romantico, де я працювала на десятиканальній системі гучномовців, надихнула мене на експерименти з розділенням звукових шарів на різні зони в просторі, що надало кожній сцені додаткового виміру.

Сім жорстоких історій, фото для преси, джерело: вебсайт Театру 21

Роботу з просторовим звуком я розвинула разом із колективом Noviki у проєкті Сон машини в червні 2024 року. Цей проєкт, реалізований у рамках BMW Art Club, складався з двох основних елементів: амбісонічної радіоп’єси в саду, створеної для десяти гучномовців (звуки були розміщені динамічно — змінювалися залежно від позиції слухачки_слухача), а також звукової доріжки до есе-фільму, представленої у вигляді шестиканальної звукової інсталяції. Такі проєкти для мене — це пошук нових форм комунікації через звук і прагнення до більш глибокої взаємодії з аудиторією.

Зої Михайлова та Maria Magdalena Kozłowska під час концерту-відкриття виставки Сон машини у Словацькому театрі в Кракові. Фото для преси, джерело: вебсайт Словацького театру

НП: У анонсі Театру 21 зазначено, що «вистава створена під впливом книги Сонаури Тейлор Звіряче ярмо. Визволення людей з інвалідністю та тварин». Що означає для тебе цей есе? Як його зміст, який критично ставиться до об’єктивації та категоризації життя людей з інвалідністю і тварин, вплинув на твоє сприйняття цієї п’єси?

ЗМ: Сама книга стала відправною точкою для режисерки та драматургині, щоб опрацювати сценарій і знайти спільний знаменник для всіх семи історій. Під час роботи над звуком у мене вже було ширше й конкретніше уявлення про структуру вистави.

НП: Це не ваша перша співпраця — на початку року ти вирушила в тур із виставою Libido Romantico, яка порушує тему почуттів, кохання та сексуальності людей з інтелектуальною інвалідністю. Як працюється над звуком, коли маєш справу з такими важливими темами?

ЗМ: Libido Romantico — безперечно один із моїх улюблених театральних проєктів. У ньому багато щирих, інтимних сюжетів, узятих із реальних історій акторів, які беруть участь у виставі, і ці історії драматургічно поєднані з окремими темами зі збірки Балади й романси Адама Міцкевича. Це своєрідний маніфест, заснований на розповідях із сучасного життя, що стосуються сприйняття любовної та інтимної сфери людей з інтелектуальною інвалідністю, і в ньому можна знайти паралелі з творами найбільшого поета польського романтизму. Робота над Libido Romantico також дала мені багато внутрішньої емоційної стабільності, відчуття турботи одне про одного — те, що було дуже потрібне в той період, коли ми створювали виставу. Це була весна 2022 року, тобто невдовзі після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

НП: Центр Інклюзивного Мистецтва про Міцкевича каже:

Він говорив мовою групи з найнижчим соціальним статусом, надаючи їм право втілювати свої фантазії та бажання. Наповнені еротизмом, чуттєвістю й любовним шаленством тексти також виконували емансипаційну роль, стаючи маніфестом нової чуттєвості, руйнуючи класову ієрархію та пропагуючи демократію почуттів. Через балади він вводив нові, соціально неприйнятні образи, які потужно били по міщанській цнотливості. Чи можуть його тексти сьогодні викликати подібне занепокоєння? [1]

Як би ти відповіла на це запитання після того, як написала музику до вистави, натхненної його баладою?

ЗМ: Музика тут лише підсилює послання. Думаю, що відповідь, без сумніву, більше полягає в текстах/сценарії, заснованих на реальних історіях з життя акторів і актрис. Я могла б розповісти більше, але це, безперечно, стало б спойлером для тих, хто ще не бачив виставу.

НП: Як впливає на тебе робота в колективі в різних проєктах і як це змінює твоє ставлення до музики?

ЗМ: Кожна співпраця проходить по-різному, але їх майже завжди об’єднує колективність і обмін досвідом. У театрі я починаю роботу з режисеркою/драматургинею з самого початку створення ідеї, шукаю в цей час власні натхнення, а після того, як вже з’являється певна структура, ми сідаємо разом, щоб визначити форму, яку має мати звукова доріжка. Тут я працюю переважно з емоційними та просторовими асоціаціями, при цьому намагаюсь уникати музичних референсів, оскільки, на мою думку, вони можуть мати для кожної людини власну інтерпретацію, засновану на асоціаціях, власних емоціях і ностальгії. Я записую ескізи, пропозиції того, як можна бачити ту чи іншу сцену, а потім ми обираємо, яким шляхом йдемо.

Мені дуже подобається працювати колективно. Під час такої роботи я більше орієнтуюсь на контекст, ніж на власні емоції. Так само відбувається і в випадку перформативних, хореографічних чи візуальних форматів. Я також дуже люблю музичні колаборації — у 2023 році ми створили музичний проєкт з Маєю Ковальчик, акторкою Театру 21 та саксофоністкою. Хоч це було певним викликом (зізнаюсь, на початку я мала певний опір до використання альт-саксофону), нам вдалося чудово заграти його делікатне, романтичне звучання, переробляючи й спотворюючи його так, щоб воно звучало по-іншому — все ще романтично, але й зі спотворенням. У 2024 році Єжи Рогєвіч запросив мене до створення спільного проєкту в рамках фестивалю Warszawo, Moja Warszawo. Я була максимально захоплена ідеєю спільного музикування. Спосіб імпровізації Єжого і взаємне доповнення звуками замість виділення конкретної музичної партії дозволяв відчути нашу синергію. Я дуже хочу продовжувати розвивати ці проєкти.

Я також працюю сама, наприклад, над Чи це відлуння вічного світу? та індивідуальними звуковими роботами до вистав. Тоді я безумовно більше залучаю свої особисті емоції в процес створення. У мене є також діджейське альтер его — останні 8 років я так само багато часу присвятила клубній спільноті, як і художній. З 2017 року я співпрацюю з квірно-феміністичним колективом Kem, в якому я спільно організовую і курую циклічні перформативно-музичні події Dragana Bar. Ця співпраця багато для мене значить. Події Kem у просторі на Подскарбінській (до того, як цей простір був забраний девелопером у 2018 році) стали моїми початками у музиці та організації заходів у Варшаві. До того ж, саме тоді я познайомилася з Олею Осовіч, яка запропонувала мені першу колаборацію з хореографією, після чого ми створили Love is in the air у Вроцлаві в режисурі Олександри Осовіч та Маттьє Ерляхера.

Перехід між мистецькою та клубною реальністю дає мені баланс і допомагає уникнути вигорання. Коли я відчуваю втому від студійної роботи та звукового аналізу, діджеїнг стає для мене своєрідною віддушиною. З іншого боку, повернення до більш інтимних, інтроспективних мистецьких проєктів після інтенсивності нічних подій дає відчуття ґрунту під ногами й можливість досліджувати інші форми вираження. Ці два світи також надихають одне одного. Під час діджеїнгу я працюю з ритмом і емоціями слухачів у моменті, тут і зараз. Натомість робота над мистецтвом дозволяє глибше осмислювати звук у контексті й мислити наративно — це збагачує ідеї щодо структури діджейських виступів.

НП: Коли ти почала займатись звуком? Чи зосереджуються твої роботи виключно на звучанні, чи також створюють діалог між звуком та іншими формами мистецтва — такими як костюми, хореографія чи інші візуальні елементи?

ЗМ: У своєму житті я змінила багато професій і галузей. Маю вищу технічну освіту, працювала в аеропорту, але з певних особистих причин вирішила залишити суто технічну професію. До 2019 року я також мала так звані перехідні роботи, щоб утримувати себе фінансово — аж поки не досягла більш-менш стабільної позиції в мистецтві й не змогла почати жити виключно з творчої діяльності — зі своєї музики та виступів на вечірках. Я також маю музичну освіту — вона була обов’язковою в моїй школі в Сімферополі. Я закінчила клас фортепіано, також грала на гітарі. Технічна освіта дала мені знання, корисні для розуміння синтезу звуку та структури DAW (цифрових аудіо-станцій), оскільки вона була пов’язана з електронними приладами в кабіні пілота та їхнім програмним забезпеченням. А композиторську й продюсерську роботу я переважно виконую у VST-середовищі. Справжній захват і впевненість у музиці я відчула після майстер-класу з продакшну в Ableton, який проводив Радек Сірко. Мене дуже вразила його відкритість і експериментальний підхід до технічної сторони всього процесу.

НП: Чи твої роботи завжди ведуть діалог між звуком та іншими формами мистецтва?

ЗМ: Мої роботи не завжди безпосередньо залучають інші форми мистецтва, але діалог, як буквальний, так і метафоричний, є важливим елементом мого підходу. Коли я працюю в колаборації з іншими музикантами, діалог відбувається на рівні естетичної та технічної взаємодії, звук стає полем для напруг і контрастів, відкриває нові можливості вираження. Я також намагаюсь досліджувати багатошаровий діалог, який відбувається між музикою та її сприйняттям. Музика сама по собі не містить визначеного змісту, вона не існує як об’єкт без носія, наприклад, диска чи касети. Її значення формується в контексті сприйняття — через ситуацію прослуховування, візуальне оформлення або емоції слухача. В цьому сенсі кожна звукова робота є діалогом з аудиторією, яка через свій досвід надає їй остаточну форму та значення. Цей діалог, чи то між медіа, творцями чи слухачами, є для мене важливим аспектом творчого процесу.

НП: Я відвідала останню виставку Фундації Alina під назвою Химера, де можна було побачити твою звукову інсталяцію Sarcophagus. Для мене це було надзвичайно театральний, майже перформативний досвід— ти безпосередньо розповідала про концепцію проєкту, що додавало всьому особливої динаміки. У певний момент я відчула, що ти — ніби жива частина інсталяції, її невіддільний елемент — акторка, яка моністично пов’язана зі своєю роботою. Чи могла б ти розповісти більше про цей проєкт?

ЗМ: Концептуальні роботи, безумовно, краще сприймаються під час художньої чи кураторської екскурсії, яка тоді й відбулася. Хоча я не відчуваю в цьому свого перформативного внеску. На виставку Химера. Навколо Аліни Шапочніков мене запросила кураторка Кароліна Вішневська. Ідея роботи виходила за межі класичної символіки хімери, досліджуючи межу між матеріальним і концептуальним значенням.

Натомість Sarcofagus — це site-specific звукова скульптура, в якій бетонна конструкція, що здається масивною й міцною, перетворюється на горло — живий, резонуючий канал — і одночасно саркофаг, у якому звук зупиняється й зберігається, створюючи напругу між тим, що є минущим, і тим, що залишається. Поєднання цих двох аспектів відображає напругу між життям і смертю, минущістю та тривалістю, що лежать в основі цієї роботи. Натхненням стала творчість Аліни Шапочніков, зокрема її дослідження гібридних, фрагментарних тіл. Усередині конструкції я сховала те, що називаю «монстром» — гібридну істоту, чий голос заповнює простір. Це звук, складений з рідин, глітчевих перешкод і хоральних структур, які резонують у бетонній камері, досягаючи потужного, майже ритуального апогею.

Химера, фото: Konrad Ciszkowski

НП: У перформативному тоні я хотіла запитати тебе про Zwodnicze syreny — один з новіших проєктів, який цього разу ти реалізуєш у новій будівлі Музею сучасного мистецтва у Варшаві.

ЗМ: До Оманливих сирен мене запросила Марта Зьолек, з якою ми неодноразово співпрацювали раніше над перформативними роботами з ритуальним і емансипаційним контекстом: Монстера, Привидіння й екстази на площі. У цій інсталяції я використала записи приморських звукових пейзажів, а для інших сцен створила хіп-хопові біти з простою мелодією, але складною, глітчевою структурою з великою кількістю високочастотних компонентів і поодинокими низькочастотними звуками. Це було зроблено для того, щоб надати цій бітмейкерській роботі трохи «помилки», яка також була потрібна в наративному плані всієї структури цього твору.

НП: У багатьох своїх роботах, зокрема в польсько-японсько-українському проєкті Re-interpretations, представленому на фестивалі в Осаці, ти порушуєш тему визволення України — країни, в якій ти виросла. Якими були ключові правила та цілі цього проєкту, реалізованого під час резиденції, і яким чином залучене мистецтво, зокрема звуковий ландшафт, може надихати на роздуми про геополітичні зміни та майбутнє в постколоніальному й міграційному контексті?

ЗМ: Юлія Кривич, Тарас Гембік і Марта Романків були запрошені на резиденцію в рамках Osaka Kansai International Festival, де працювали над проєктами, що досліджують постколоніальні та міграційні питання. Вони також запросили мене до проєкту, щоб я створила звуковий ландшафт для презентації виставки, яка мала на меті спонукати учасників/ць до дискусії про майбутнє регіону в контексті сучасних геополітичних змін. В рамках цього заходу кураторський акцент був зроблений на створенні мистецтва, яке вивчає інструменти, якими можуть користуватися художники/ці для роздумів про нове майбутнє на фоні війни та постколоніальних трансформацій. У цьому контексті задіяне мистецтво стає інструментом, який не тільки навчає, але й емоційно залучає глядачів/ок, надихаючи їх/їх на переосмислення власних переконань та активну участь у процесі змін.

НП: Останнім часом відбувається все більше подій, які створюють простір для розмови про ситуацію, пов’язану з міграцією та війною. Це дуже емоційна й складна тема, яка часто не знаходить достатнього місця в повсякденному спілкуванні.

ЗМ: Для мене чудовим прикладом ініціативи, яка активно порушує питання, пов’язані з вторгненням і його наслідками для спільноти, є K41 у Києві — ключовий простір підтримки, що поєднує мистецьку та соціальну діяльність. Там організовуються заходи, весь прибуток з яких передається на фронт, що показує, як культура може мати реальний вплив на надання допомоги. Крім того, K41 — це також простір для освіти та мистецького розвитку: там проходять виставки, майстер-класи та заняття, які зміцнюють соціальні зв’язки. Я мала честь виступати там кілька разів у перші роки його діяльності — у 2019–2020 роках. Цього літа мені пощастило повернутися туди двічі — я виступала як Zoi (концерт) і як Facheroia (DJ-сет). Щоразу я відчувала, як неймовірна енергія цього місця впливає на спільноту — не лише через музику, а передусім через спільну дію та турботу.

НП: Як на тебе вплинуло дорослішання в Криму в контексті музики? Чи маєш конкретні звукові спогади, пов’язані з цим етапом життя?

ЗМ: У музичній школі мені подобались уроки сольфеджіо — бо ти в групі, атмосфера приємна. Класична музична освіта, яку я здобувала паралельно з навчанням у десятирічній загальноосвітній школі, не приносила мені особливого задоволення. Я зростала в досить різноманітному середовищі, але мене, мабуть, найбільше тягнуло до дум-металу чи хардкору — через захоплення, яке розділяли мої друзі. В мене навіть був період, коли я грала в sludge metal-гурті, виконуючи прості гітарні партії.
Крим — дуже романтичне місце. Живучи там, я часто ходила в походи з ночівлею в наметах. І, звісно ж, біля вогнища завжди була акустична гітара 🙂
Мені завжди було важливо з’єднуватися з природою, бути в диких місцях. Ці подорожі супроводжувалися багатим, природним звуковим ландшафтом. А ще — різні оповіді та легенди, які в таких диких умовах звучали ще загадковіше. Усе це асоціюється для мене з домом. Перебування серед глухої, темної й усамітненої природи дає особливий досвід. Здається, вперше я почала по-справжньому повертатися думками до кримської аудіосфери після прочитання книжки Польові нотатки Марціна Димітера, в якій він дуже характерно й захопливо описує навколишній звуковий ландшафт. Коли я жила в Криму, я не записувала всі ці звуки, але згодом з’явилися роздуми й відчуття ностальгії. Саме тому, зокрема, я почала цікавитися темою шумового забруднення та акустики загалом. Після цього я реалізувала проєкт Чи це відлуння вічного світу? (2020) у межах мистецької стипендії м. Варшави.

Зої Михайловa, фото Maria Lubicz-Łapińska