Між світами: як «DZ’OB» поєднує академізм та техно

Кажуть, птахи й музика — найчистіші форми свободи. Чим не кредо для колективу з іменем «DZ’OB», чиї композиції в жанрі «електроакустичного IDM» (intelligent dance music) є унікальними не лише для рідної української, але й для європейської сцен.

Заснований у 2014, сьогодні це ансамбль із 4 інструменталістів, які використовують: гобой (Василь Старшинов), фагот (Олексій Старшинов), скрипку (Ірина Лі), віолончель (Олексій Бадін, артдиректор) та електроніку, синтезуючи сучасну танцювальну та академічну музику. Класика, IDM, техно, дабстеп, мінімалізм — цей мікст високого польоту розмиває межі епох та традицій, ненав’язливо закликаючи прихильників до інтелектуального слухання. Маючи за джерела музику Aphex Twin, а також бароко й класику на кшталт Гайдна, репертуар колективу складається з авторської музики (Олексій Бадін та Максим Андрух) і творів, написаних у співпраці з сучасними композиторами. Тут і надалі про історію «DZ’OB» — пряма мова Олексія Бадін:

DZ’OB ensemble

ОБ: Всі ми народилися у Дніпрі. З Максимом я познайомився набагато раніше, коли ми вчилися у Ліцеї інформаційних технологій, а з рештою музикантів — в консерваторії. Мої батьки дуже хотіли, щоб у мене була «нормальна» професія, тож я закінчив механіко-математичний факультет. Коли я вже міг сам вирішувати, то пішов до музичного училища. Вступив на третьому курсі університету. До речі, було класно отримувати дві стипендії. А далі вступив у консерваторію. 

Я вважав, що консерваторія потрібна для мого подальшого розвитку як інструменталіста. Хоча, звичайно, в наших консерваторіях дещо кризово — з підготовкою сучасних музикантів. Пригадую, коли я в музичному училищі ще записував на касети музику Джованні Соліма «Violoncelles, vibrez!» (хоч тоді вже був інтернет), на це реагували як на щось дивне. Навіть музика першої половини ХХ століття на кшталт Мійо, Пуленка, Гіндеміта, — якими я тоді цікавився, сприймалась як щось дуже сучасне. 

У Дніпра є свій індустріальний шлейф. Це місто було дуже довгий час закрите через Конструкторське Бюро “Південне” (підприємство, яке забезпечує створення та експлуатацію ракетно-космічної техніки). Факультет, де я навчався, якраз готував спеціалістів, які мали розробляти ракети. Це місто дуже законсервоване, зі своєю специфікою, місто сталі та прокату, як казав мій дідусь, який сам працював у інституті, який створював балони, зокрема для атомних підводних човнів. І під впливом Дніпра формувався наш світогляд, особливо в нульових. Тоді у нас була дуже яскрава електронна сцена — електронна танцювальна музика, рейви на закинутих заводах, у підвалах, бомбосховищах. Наше невелике коло спілкування обмінювалося записами електронної, сучасної академічної музики, фільмами. Це була така тусовка, під впливом якої все формувалося. 

Спочатку Олексій планував створити великий гурт — скрипка, віолончель, гобой, фагот, саксофон, пізніше кларнет, і електроніка: у цьому форматі DZ’OB зіграли перші концерти. Вести стабільну діяльність було надзвичайно складно. Тож сьогодні склад зменшився до квартету.

DZ’OB ensemble, fot. Max Timopheev

Олексій не приховує: бути музикантом — це тільки половина справи. Крім творчості, він став менеджером, піарником, продюсером, букінг-агентом, і SMM-спеціалістом одночасно. Це дає свої плоди: гурт впізнаваний на міжнародній сцені — ще з 2019 році DZ’OB зіграв у Відні за сприяння Українського інституту, потім виступив на Eurosonic Festival на початку 2020-го. Після цього плани перекрив ковід, далі повномасштабна війна. Через після 2022 більшість концертів відбувалися саме за кордоном (в Україні — лише кілька концертів у Львові за цей час). У 2025 році Дзьоб взяли участь у престижному шоукейсі Classical Next — Олексій каже, що такі форуми дуже важливі. Організатори виявилися відкритими і орієнтованими на ширше поняття «арт-музики», позбавленої академізму, тож колектив почувався там комфортно. Він згадує серед учасників октет флейтистів з Ісландії, які співпрацювали з Björk.

Тож європейський контекст є сприятливим для просування гурту — подібні поєднання жанрів та експерименти на їхній межі дедалі частіше стають нормою. Але для України першою ластівкою — чи то пересмішником (як я вже писала у 2020, згадуючи гурт), став DZ’OB. Його часто називають безперечним лідером місцевої авангардистської сцени. Адже музиканти взяли участь майже в усіх українських фестивалях у своєму жанрі — Leopolis Jazz, Bouquet Kyiv Stage, LvivMozArt, Koktebel Jazz Festival, Hedonism Festival, Plan B, Am I Jazz, Jazz on the Dnieper та ін.

На сьогодні метафора птаха, що вміє імітувати голоси середовища, звучить із новою глибиною. Безперечно, Дзьоб не лише працює у кросжанровому вимірі, торкаючись легким помахом крила як до бароко, так і Squarepusher. Колектив з гострим чуттям вловлює ідеї свіжого повітря експерименталізму та у майстерному леті доносить їх слухачам. Наприклад, через новий альбом.

Четвертий альбом за рахунком у біографії DZ’OB, реліз весни 2025 року став суттєвим доповненням мозаїки нової української сцени, що переживає ренесанс на тлі війни. Так музикантам вдалось артикулювати реальність у складному мистецькому вимірі. У новому альбомі DZ’OB ще далі просувається у пошуках оригінального, але водночас фірмового звучання. Знайома пульсація індустріального міста, ламані техноритми тут формують особливу атмосферу, що драматизується з розгортанням кожного нового треку.

Oleksii Badin, fot. Stanislav Tolkachov

Музиканти створили композиції для альбому, використовуючи як основу невеликі фрагменти музики, написаної до німого кіно 1929 року на замовлення Довженко-Центру (державний кіноархів — Д. С.): стрічка «Нариси радянського міста» — пропагандистський фільм, але водночас цінний історичний матеріал.

ОБ: Це кіно цікаве як художній матеріал для аналізу й рефлексій. Адже багато паралелей можна провести з сьогоднішнім часом. Подивитись на людей і методи пропаганди, які були 100 років тому — і побачити, що нічого не змінилось. Тому ми створили музику для цієї стрічки, а потім, на основі фрагментів, ескізів, що у нас залишалися, розвинули їх у повноцінні, самостійні композиції.

Альбом «The Playground» — буквально перекладається як «місце для гри» або ж «дитячий майданчик». Назва відсилає до понад двох мільйонів українських дітей, які внаслідок російської агресії залишилися без батьківської опіки й змушені передчасно подорослішати, втративши свої життєві опори. У анотації альбому йдеться: «Усі діти народжуються рівними, чистими та добрими, але гра, що починається на майданчику, роздає різні ролі. Комусь дістається лиходій, який забирає життя мільйонів, а комусь – роль борця зі злом. Граючи ці ролі, діти так часто втілюють їх у життя. Все починається на дитячому майданчику».

Кожен із шести треків альбому відповідає рядку абсурдистської дитячої лічилки, яку вигадав Олексій: 

One danced in a dream that never ends
Two made a universe of sand
Three taught the bubblegum to wile
Four fell in love with the pigeon’s smile
Five had a pet rock that sang and cried
Six ate the avalanches in the rye

Західні критики відзначають, що альбом це «маленька перлина, що залюбки розмиває межі, перевертаючи з ніг на голову ролі, традиційно закріплені за інструментами, які значно старші за ту музику, яку грають ці п’ятеро українців. Фагот стає електричним басом, гобой зливається із синтезованими звуками, а шостим учасником гурту виступає програмне забезпечення Ableton Live — повноправний, а подекуди й більш ніж повноправний учасник, який однак ніколи не затьмарює своїх колег-людей. З The Playground Dz’ob дарує нам інноваційну й танцювальну музику, що цілеспрямовано плекає свою маленьку дивакуватість — музику, сповнену теплих барв і життя, що є справжнім викликом у сфері електроакустики» (Citizen Jazz). 

DZ’OB ensemble

«One danced in a dream that never ends» — композиція відкриває перед слухачем нескінченний простір уяви, де класична форма трансформується у невловний діалогічний лабіринт, породжений характерними ритмічними перебивками. Через призму необароко контрапункти клавесина звучать ще драйвовіше. За повторними мотивами вгадується фантазійна інвенція у дусі Баха… Проте головне — як соковито остинатні фігури пронизують увесь твір, генеруючи наскрізну енергію руху, в той час, як тритонові інтонації і справді романтичні кадансові звороти вносять еклектичний шарм.

«Two made a universe of sand» — у цьому треку електроніка виходить на перший план, створюючи більш танцювальний, техноорієнтований настрій. Дивує те, як переконливо замість традиційної ударної секції з’являються синтетичні імпульси, що тримають ритм, а «матові», приглушені струнні тим часом ніби ковзають поверх електронної основи. Музика при цьому зберігає інтелектуальність: так короткі, ладово прості мотиви з’єднуються між собою завдяки ритмічній складності й фактурній насиченості. У кожного тут своя неодмінна роль: гобой працює в обмеженій теситурі, що додає відчуття напруженого фокуса, а форма, наближена до пісенної, утримує слухача в рамці, не втрачаючи вайбу.

«Three taught the bubblegum to wile» — повільна діатонічна лінія накладається на швидкі ритмічні фігури, створюючи фактурне напруження: це музичне обличчя третього треку, що приваблює холоднокровним, поступовим розвитком поліфонічних пластів. Темброва насиченість у той момент наростає паралельно зі згущенням ритму — тривалості скорочуються, музика закручується у спіралі. Референс композиції — ніби неоренесансна сюїта цифрової доби, адже все, що зазвичай пов’язане з розширеними техніками гри ХХ століття, тут передано електронікою, тоді як акустичні інструменти залишаються живим, недоторканним, людським голосом. Це музика стану, а не дії, імерсія в танець-внутрішнє кружляння, де межі світів розмиваються і епохи минають водночас.

«Four fell in love with the pigeon’s smile» — один із рідкісних треків, що часом звучить як молитва, збудована з дрібних музичних «стіжків» — невеликих тематичних «латок», які у масштабі формують барвисте, складне мереживо, вереницю значень і відчуттів. Здається, тут колектив постає як менестрелі нової доби — мандрівні птахи, що несуть у собі відлуння середньовічних жанрів, переосмислених крізь призму електроакустичної чутливості. Сонорні знахідки у їхніх руках — це і сміх, і сльози, музика, що поєднує трагікомедію, дитячу наївність і тривожне передчуття. Наче ось-ось насуне буря — чи то дим від пожеж, чи бомб, але ти стоїш їй назустріч із музикою замість щита. І невідомо, що в руках — квіти чи факели? 

«Five had a pet rock that sang and cried» — п’ята композиція дарує нам відчутну алюзію на творчість Вівальді, проте сприймається як рефлексія над європейською цивілізацією та її середньовічною незрілістю. Цей твір — справжня драматична кульмінація диска, що загалом триває 33 хвилини. Саме на точці золотого перетину п’ятий трек розпочинається: низькі агресивні акорди порушують спокій, не доповнюючи, а радше нав’язуючись, у той час, як лірична мелодія у високому регістрі підносить і тримає напругу водночас. Модальна гармонія, використання політональності додає особливої палітри, створюючи відчуття внутрішньої колізії.

«Six ate the avalanches in the rye» — Оптимістична, обнадійлива музика останнього треку проявляється через питальні інтонації, що балансують між мажорним ладом і модальністю. Це поєднання надає музиці особливого драйву та іронії, немов насмішки над реальністю, що робить звучання одночасно легким і глибоким. Ця ідея перегукується і з візуальним оформленням альбому: на обкладинці — гобелен української художниці Марії Мудрак, на якому зображено хлопчика, що бомбардує дитячий майданчик паперовим літачком.

Олексій випадково натрапив на роботи художниці у Facebook — вона публікувала гобелени в одній з груп, де митці продають свої роботи. Його вразила її візуальна мова: мінімалізм, образність, техніка. Саме такий підхід, на його думку, ідеально пасував до нового альбому DZ’OB. Він навіть накидав скетч олівцем: хлопчик із літачком — саме так він уявляв собі головний образ альбому. Гобелен з’явився не одразу — процес тривав майже рік, із паузами, як це часто буває в мистецьких колабораціях. Він зберігається у будинку Бадіна, ставши символом дитячої невинності, яка протистоїть жорстокості світу.

Okładka płyty The Playground

Ідентичність та творчий пошук

У середньовічній геральдиці й творах мистецтва музиканти нерідко постають поруч із птахами — солов’ями, лебедями, зозулями, які завжди були символами свободи й натхнення. Можливо, не випадково соловей — улюблений птах поетів і менестрелів, є одним із символів України. З початком війни у музику гурту проростають теми втрати і надії, що відносять у нові простори.

ОБ: Цей наш альбом — найдовше залишався неопублікованим. Коли ми його випустили цього року, я зітхнув: нарешті це сталося, і я можу про нього забути. Бо ми почали створювати музику на основі саундтреку, здається, ще у 2019 році. Закінчили ми все і записали до початку повномасштабної війни, а потім вже тільки займалися мастерингом. Тематично альбом пов’язаний з моєю особистою історією. Коли почалася повномасштабна війна, мій син із сім’єю поїхали до Польщі. Йому було шість років. Саме ця розлука з сином вплинула на мене найбільше. Я дуже складно це переживав. І тому образ хлопчика, який біжить на дитячому майданчику з паперовим літачком — збірний, але в першу чергу мій.

У нас ніколи не було мети створювати музику для когось. Я чув у одному подкасті думку: мовляв, потрібно знати, для чого ти створюєш музику — для техно-вечірки, оперної зали тощо. Ми просто робимо те, що хочемо: це завжди про пошук. Наші інструменти — академічні, але ми граємо техно. Проте в реальності ми між світами. Академічна тусовка нас часто не приймає, а для техно ми буваємо заскладні або затихі.

Як відбувається творчий процес? Для мене створення будь-якої композиції — це велика боротьба. Під час роботи над останнім альбомом ми працювали з Максимом — спершу окремо. Максим, зазвичай, відповідав за електронну частину. Я створював інструментальні партії, компонував розвиток.

Однак дуже часто, коли є основа з акустичних інструментів, буває складно додати електроніку. Не знаю чому. Навіть коли я приходив до Максима з ідеями, іноді він не одразу знаходив потрібне звучання. Наприклад, ми маємо композицію «A Girl with a Kitten in the Moonlight», де дуже активна електронна частина. Максим переробляв її з нуля три-чотири рази, поки ми не дійшли до результату, який усіх задовольнив. Акустичну складову в деяких частинах я переробляю значно більше ніж три-чотири рази: наприклад, у «T-Rex Song» є епізод, який я,  мабуть, постійно змінював упродовж двох місяців.

Наш підхід — спробувати акустикою не просто імітувати електроніку, а взяти з неї технічні засоби виразності й відтворити їх акустично. Іноді синтезаторний скетч слугує основою для акустичних інструментів.  Академічне мислення є іншим. А це протилежна сфера зі своїми правилами — секвенсери, арпеджіатори, ефекти, detune, delay, tape-delay, play-delay… У результаті такої взаємодії ти створюєш щось нове, а коли потім намагаєшся відтворити це акустично — виходить ще третій варіант. Саме цей підхід цікавий для нас — дослідження.

У DZ’OB немає усталеної музичної мови, на основі якої можна працювати. Якщо звучить музика Баха, ти одразу розумієш, що це Бах, не потрібно додатково аналізувати. У нас же постійний пошук. Через це процес дуже складний — ти постійно робиш безліч спроб, щоб досягти бажаного.

Наскільки стиль гурту змінився з останнім альбомом? Це неможливо зрозуміти зсередини. Адже у нас немає точного художнього методу. Тому ми постійно намагаємося «винаходити велосипед». Мені дуже цікаво читати різні відгуки критиків. Зараз у нас більшість рецензій із німецьких журналів. І хтось, — я не знаю, як це можливо, — провів паралель із Чайковським. Для мене романтична музика, а особливо Чайковський — взагалі не моє. До прикладу, твори Дворжака, звісно, геніальні, але романтичну музику я не можу терпіти взагалі. Для нас набагато ближча барокова музика і музика XX століття, якщо говорити про класичну академічну музику.

Під нашу музику майже ніколи не танцюють. Ми на концертах часто жартуємо, що під «Весну священну» теж спочатку було незрозуміло як танцювати, але потім вийшло. Єдині, хто постійно танцюють на наших концертах, — це діти.Також залежить від місця. Наприклад, організатори фестивалю Jazztage Görlitz хотіли, щоб це не був джаз, а щось ексклюзивне, із танцювальною складовою. І покликали нас та групу з Німеччини, яка теж поєднувала акустичні інструменти — тромбон, труба, віолончель — з електронікою. У них звучання було ближчим до техно, більш прямим. Тож там всі танцювали, а під нашу музику — намагалися, але не виходило. Хоча ми закликаємо.