Social Mood Seismograf
Музика болісно сучасна. Створення музики у час війни.
Дрони в небі, гуркіт ракет, що чути здалеку. Час, який відмірюється ритмом чергових тривог. Бомбосховище, що стало другим домом. Темрява. Іноді та, що панує навколо, частіше — всередині. І страх — за себе, за близьких. За майбутнє.
Яка музика народжується в країні, охопленій війною? У час, коли ситуація вимагає блискавичного переосмислення всіх своїх попередніх пріоритетів? Чи можливо в таких умовах взагалі творити? Чи не зазнає саме поняття музики радикального переображення? І чи можна, спостерігаючи за всім цим із безпечної відстані, не маючи досвіду життя в постійному страху, свідомо сприймати воєнну творчість і повністю її зрозуміти?
«Я ціную те, як ми переживаємо цю війну — як культура, як митці» 1.
З огляду на всі ці сумніви я вирішила дослідити воєнну творчість через розмови з українськими композиторами_ками. Серед багатьох цікавих імен я обрала чотирьох представників_ць української сучасної музичної сцени. Їхні твори, пов’язані з війною, функціонують переважно в інтернет-просторі — разом з усім типовим для нього інтермедіальним контекстом. Вони також балансують на межі жанрів, будучи прикладом психологічної реакції людського розуму на війну — як у автора_ки, так і в публіки.
Valeria Vynohradova
Для початку я запитую, однак, про дещо інше: чи можливо зараз створювати музику, цілковито відокремлену від війни? Частина з них відповідає, що, ймовірно, так, але я відчуваю, що тоді вони говорять не про себе. Цією відповіддю вони хочуть підкреслити, що, на їхню думку, в абсолютній музиці немає нічого поганого, однак самі вони не можуть (або не хочуть) відмежуватися від війни у своїй творчості. «Можливо, у мене просто недостатньо сил для цього», — каже Валерія Виноградова 2 композиторка й перформерка, народжена 1998 року.
Ці слова сильно мене вражають. З теперішньої польської перспективи саме життя в тіні фронту, не кажучи вже про будь-яку мистецьку діяльність, є актом надзвичайної мужності — чого Виноградова, здається, сама не помічає. Я перепитую, як виглядає рецепція мистецтва. Чи не потребує українська публіка зараз ще більше музики, віддаленої від асоціацій із воєнною реальністю? Валерія відповідає коротко: «Як слухачка я б сказала, що так, звісно. Але як композиторка — я не можу не писати про війну. Не тому, що не хочу, а тому, що вона сама промовляє через мене» 3.
Значно радикальніше до мого першого запитання підходять композитори Ігор Завгородній та Георгій Потопальський (відомий також як Ujif_notfound). Перший із них болісно переосмислює саме це питання — так, можна намагатися будувати своєрідне «ментальне укриття» від жорстокої повсякденності. Однак зрештою навіть твір, який найбільше прагне відмежуватися від теми війни, буде просякнутий нею до самих кісток:
Я переконався в цьому, на жаль, під час роботи над своїми «Колисковими». Я хотів створити щось казкове, напівреальне — як противагу сьогоднішній реальності. Але це не вдалося, тому я назвав їх «легкозаймистими» й перестав опиратися цьому всюдисущому «насиченню війною» — навіть у музичній «напівреальності» 4
Георгій в свою чергу звертає увагу на те, що парадоксально саме мистецтву найважче дистанціюватися від травми: «Війна неминуче проникає в кожен аспект життя й безпосередньо залишає слід у психіці та емоціях людини. Як митець чи музикант, ти особливо чутливий до цих станів, тому їхній вплив не лише неминучий, а й гнітючий» 5. Він зазначає, що у своїй творчості уникає буквальних відсилань до російської агресії. Натомість воліє залишати простір для інтерпретації.
Georgy Potopalsky
З цією метою — замість самої лише музики — він використовує різні засоби: обкладинки альбомів, промовисті назви окремих треків, відеоряд або авторські примітки, які додає до виданих дисків. Частину цих елементів можна побачити у творі ZOV_A \ Oleh Lysheha Song 551, що є фрагментом більшої композиції Потопальського, створеної у співпраці з Аллою Загайкевич. Пригнічувальний і майже клаустрофобний візуальний шар використовує техніку found footage та витриманий у тремтливій естетиці glitch. Він складається з відео, яке композитор випадково знайшов на платформі YouTube: це архівні записи, зроблені в одному з українських міст в останні роки занепаду комуністичної системи:
Мене зачарувало це штучне відчуття оптимізму: вулиці, прикрашені червоними прапорами, і наївна, майже абсурдна комуністична пропаганда — і все це напередодні неминучого краху системи. А як своєрідна кульмінація — люди, які несуть квіти до пам’ятника тирану, леніну.6
Музичний шар є обробкою твору Олега Лишеги — поета, який десятиліттями творив на маргінесі української культури, оскільки мав заборону на публікацію в офіційному просторі СРСР. Поряд із текстом звучать електроніка та оброблені звуки скрипки (Андрій Павлов), які весь час повторюють одне й те саме — глісандо в межах малої секунди.
Це створює певний транс, яку підсилюють електронний шар і невиразна, оброблена подача тексту. Приблизно в середині твору зникає голос, а наприкінці те саме відбувається зі скрипкою — вона відступає, поступаючись місцем електроніці, що дедалі наростає у звучанні, тоді як на екрані повільно постає величезний пам’ятник леніну. Щойно нам вдається побачити його обличчя, спотворене якістю запису, музика стихає, а відразу після неї зникає й відео.
Тоді за якими моделями відбувається творчий процес у цій травматичній реальності? Я б виокремила два способи осмислення війни в композиціях — безпосередній і опосередкований.
Існує багато творів, які прямо звертаються до російської агресії проти України — хоча б уже через саму назву, як-от Bucha. Lacrimosa (2022) Вікторії Польової, присвячена жертвам різні в передмісті Києва. Подібну стратегію обрав і Золтан Алмаші у патріотичній композиції III Symphony “Victorious” (2023), написаній на замовлення Львівського Органного Залу. Інші автори_ки використовують символічні інструменти — наприклад, Роман Григорів на альбомі Irrenaissance (PORTO FRANKO, 2024), створеному у співпраці з саунд-артисткою Оленою Шикіною, грає на корпусі снаряда РСЗВ «Ураган».
Однак, говорячи про музику, що перегукується з війною, я — як і люди, з якими я розмовляю, — маю на увазі не лише ту, яка робить це безпосередньо. Музика, недослівно, але нерозривно пов’язана з війною, — це також композиції, створені всупереч обмеженням вторгнення, у квартирах, перетворених на імпровізовані студії. Це творчість, графік репетицій якої визначали повітряні тривоги. Це твори, що на перший погляд здаються чимось незначним, але насправді приховують драматичну історію з життя автора_ки. Це також альбоми, видані лейблами, які передають прибутки на територіальну оборону та гуманітарні фонди (як-от I Shall Sing Until My Land Is Free)
Це твори холодні, приголомшливі, важкі й задушливі у сприйнятті — навіть якщо автори_ки не мали таких намірів під час їх створення. Під час нашої розмови Виноградова у певний момент сама зауважує, що навіть її близькі почали звертати увагу на певну нервовість і темряву, які з’явилися в її композиціях після 24 лютого 2022 року. Раніше їх там не було — принаймні не в такій інтенсивності.
«Пронизливий крик, що супроводжує удар».
Питаючи про місце української музики 2022–2026 років на сторінках історії, я часто чула, що спроба виокремити будь-які категорії в тамтешньому мистецтві потребує проведення чіткої межі. Це саме та лінія, що відділяє творчість, створену до повномасштабного вторгнення, від тієї, що виникла після його початку. Святослав Луньов у відповідь на мої міркування про те, чи можна інтермедійну творчість, тісно пов’язану з війною, вважати новим напрямом у музиці, відповідає стисло: «Не знаю, чи можна це вважати новою категорією. Думаю, передусім це нагадує пронизливий крик, що супроводжує удар» 7
Вид з вікна Святослава Луньова
Розрізнення музики, створеної до і після 24 лютого 2022 року, справді видається влучним і ключовим. У перші дні, тижні й місяці війни ми могли спостерігати лавину нових творів, часто експериментальних і таких, що відходили від стандартних композиторських практик їхніх авторів_ок. Так було і у випадку Луньова, який на початку травня 2022 року опублікував на своєму каналі в YouTube відео під назвою RUSSIAN SPRING (про яке далі). Я свідомо уникаю тут слова «твір», оскільки композитор не включив його до власного каталогу творчості. На моє запитання про причину цього пропуску Святослав відповідає: «Письменники зазвичай не включають до свого переліку творів пости в соцмережах, некрологи чи епітафії. Чому я мав би діяти інакше?»8
Svyatoslav Lunyov
Луньов створив ще один винятково експериментальний твір — POST (2022). За словами композитора, це вже інший твір, адже він включений до його переліку композицій. Ця понад 20-хвилинна робота є настільки інтенсивною, що особисто мені важко прослухати її від початку до кінця. Повністю електронна, вона розвивається й утримує напруження протягом перших кількох хвилин, а разом із наростанням музичного шару на до того чорному екрані з’являються людські черепи на тлі полум’я. Луньов свідомо використовує у звучанні глітч-естетику та будує щільні звукові хмари, які не дозволяють слухачеві(-ці) ані на мить перепочити. Наприкінці черепи зникають за чимось на кшталт полотнища, що розвівається на екрані у різних кольорах і в останні секунди набуває барв українського прапора, після чого раптово разом із музикою зникає. Воно зникає для того, щоб засліпити того, хто сприймає твір, білим світлом, здивувати його, фізично торкнутися.
До композиторської примітки, доданої в описі, входить слово «звинувачую», перекладене 28 мовами. Інтенсивність цього твору, його контекстуальність і безкомпромісність викликають різні інтерпретації та відчуття, однак усі вони обертаються навколо глибокого неспокою і фізичного відчуття паніки. Це твір, який є чимось на кшталт ембієнту і водночас його повною протилежністю — ніби композитор саджає нас у темну кімнату і змушує дивитися на все, за що він «звинувачує»
Валерія Виноградова в безпосередній реакції на повномасштабне вторгнення створила U-BALANCE/VESNA (2022) — електронний твір із багатим візуальним шаром та авторськими описами частин. Композиторка під час розмови дивується, чому я звернула увагу саме на цей твір: «Я його дуже люблю, але це, мабуть, найінстинктивніше й наймеханічніше з моїх творів. Він був написаний імпульсивно, без участі розуму, як вираз істеричного крику. Це композиція, жива до болю, бо створена в стані повного розпаду» 9
. Я чую все це в лише чотирихвилинній, але надзвичайно інтенсивній композиції — зокрема тому я й зосередилася саме на ній. Коли почалася війна, Виноградова перебувала в Італії, у межах студентської програми обміну Erasmus+. Вона каже, що написала твір із нуля менш ніж за тиждень і що з того періоду майже нічого не пам’ятає, окрім відчуття повного розпаду, жахливої безпорадності та гарячки, яка охопила її тіло. «Усі знали, що я лише чекаю нагоди, щоб повернутися додому».
«Деякі твори я пишу лише для себе, щоб носити їх із собою, як талісман». 10
Роль мистецтва, зокрема музики, зазнала різкої трансформації — і для самих творців_ок також. Бо як зосереджуватися на чомусь, на перший погляд такому незначному, як знаходити на це час, коли реальність вимагає зовсім інших навичок? Кожен прагне якось допомогти у боротьбі за свободу. Георгій Потопальський нині займається переважно роботою в MilTech 11 — тож має обмежений час на композиторську діяльність. Сам процес створення музики набув для нього нового значення — чогось на кшталт інструменту опору і способу збереження психічної рівноваги.
«Музика стала чимось, до чого я можу повертатися лише в певні моменти. Часто я компоную під час коротких перерв — коли беру день або два відпочинку, або коли хворію і змушений залишатися вдома. (…) Як Ujif_notfound я нині компоную насамперед для того, щоб зберегти психічну рівновагу. Йдеться навіть не про саме задоволення — це стало для мене способом відсторонитися, перезавантажитися й знайти емоційну підтримку. Музика стала для мене своєрідним виходом — одним із небагатьох джерел внутрішньої стабільності». 12
Ігор Завгородній, який насамперед є інструменталістом, своєю чергою говорить про те, як війна спрощує людське існування. Як з дня на день єдиним певним елементом стає дилема «бути чи не бути». І як це життя, зведене лише до базової функції виживання, впливає також на музику.
У таких обставинах мистецтво є найбільш беззахисним — воно першим стає жертвою спрощення. Усе, що двозначне, усе, що грайливо абсурдне, усе, що є витонченим і крихким, виявляється непотрібним. Світогляд відкидає не лише фізичну розкіш, але й розкіш ментальну. Музика є ментальною розкішшю. Я не знав цього до першого вибуху у моєму місті. Спочатку я повністю втратив орієнтацію в тональності й ритмі. Уперше в житті зникла внутрішня музика — навіть та нав’язлива фоновa музика, яка зазвичай звучить у моїй голові. Тиша. Тіло визнало мою здатність орієнтуватися в музиці будь-якої складності як зайву розкіш і видалило її. Скасувало, як непотрібні, обтяжливі файли. Звісно, мені вдалося якось адаптуватися і знову запустити «машинерію» внутрішнього слуху. І саме сьогодні, у цьому ж місті, чути майже ідентичні, можливо навіть сильніші вибухи. А я здатен розрізняти ноти. І тепер, у доброму настрої, я вивчу партію альта з квартету Шумана. Але в мені як у музиканті — величезні, болючі порожнечі. І в мені як у людині — також.13
Ці слова відкрили переді мною нову перспективу, яка дозволяє краще зрозуміти сутність сучасної творчості Завгоронього. Залученість у своєрідний феномен «благодійного мистецтва», як сам композитор його називає, допомагає йому пережити цей час як митцю. Хоча створення власне музичних творів завжди забирає в нього багато часу, пісні, присвячені зборам коштів, виникають ніби на іншій фабриці:
За кожного разу моя уява сигналізує мені про виснаження, але тоді ситуацію завжди рятує віра в те, що в мистецтві все можливе. Тут, на відміну від науки чи поточної реальності, немає глухих кутів і безвиході. Тож час, який відділяє сильне переконання «я не можу» від впевненого «все можливо», завжди інший. У мене завжди є відчуття, ніби це вперше. Але між цими двома полюсами мусить з’явитися пісня! 14
Хоч Ігор згадує, що хотів би створювати абсолютну музику, яка говорить сама за себе і живе власним життям, він зауважує і, здається, погоджується з тим, що нинішня ситуація вимагає від нього зовсім іншого: «Реальність вимагає писати твори типу “нам потрібна машина для армії”, бо це зараз найважливіше. Це найкраще, що я можу зробити зі своєю уявою та досвідом» 15. Таким чином виникли твори, присвячені зборам коштів для фонду UAID: Збір про любов UAID 16, Лютневий збір 17 і Напиши су, усі з 2024 року 18. Це короткі, тривалістю менш ніж дві хвилини, пісні з відеорядом, що існують лише в інтернеті (Instagram, YouTube, SoundCloud). Хоча кожна з них різна, спільними залишаються їхня мета та підхід Завгороднього до складних тем, які в них порушуються.
Ihor Zavhorodnii
Всеприсутній сарказм, чорний гумор і безцеремонність композитора (він не уникає вульгаризмів та образливих, різких висловлювань на адресу агресора) у поєднанні з відносно простою (а часто навіть оптимістично звучною) акомпанементною основою створюють явище, яке мені видається цікавим у психологічному контексті. Чорний гумор, звісно, служить способом опанування складних тем, але не всі його сприймають і приймають. Однак із небагатьох коментарів під записами я роблю висновок, що для української аудиторії це є формою доступною, а можливо навіть необхідною. Найважливіше те, що пісні Завгороднього справді допомагають у зборі коштів, тож, можливо, їх не потрібно аналізувати з жодного іншого погляду? Сам композитор говорить про те, що вони не мають високих художніх цінностей, однак саме явище мистецтва, присвяченого збору донатів, безумовно має певну вагу і в Україні з кожним днем набирає дедалі більшої сили.
Феномен «благодійного мистецтва» безперечно увійде в історію. Створено величезну кількість картин, наліпок, символів, мемів, відеокліпів, перформансів, флешмобів, творів візуального та ужиткового мистецтва — це явище вже має власну, унікальну мову. Я мрію, щоб наші друзі з усього світу долучалися до зборів. Це, мабуть, найважливіше, що я маю сказати. Будьте з нами — ми мусимо перемогти.19
Луньов також вводить чорний гумор у згаданий раніше твір RUSSIAN SPRING (2022). Ця композиція є виразним прикладом твору, що виник під впливом травматичних емоцій і переживань. Вона написана для двох фортепіано та декламатора, який читає фрагменти промови Путіна, що оголошує «триденну спеціальну військову операцію». На екрані видно російський прапор, що майорить, і танцюючого на його тлі скелета (подекуди помноженого). Мотив danse macabre, відсилання до історичних подій (початок російського сепаратизму в південних регіонах України, відомий як «російська весна» 20 ) і повторювані, нервові звуки фортепіано складаються в тривожну цілісність — цікаву, але некомфортну; темну, але іронічну. Це творча квінтесенція розхитаного розуму, загубленого в реальності, в якій йому ніколи не слід було опинитися. Наприкінці фортепіано стихають, скелети зникають, екран згасає, і глядач_ка залишається сам на сам зі словами путіна про перемогу та любов до батьківщини.
«Коли я чую у творі звук сирени — я вимикаю його і більше ніколи до нього не повертаюся».21
Знайомлячись із творами, створеними в Україні за останні чотири роки, я помічаю, що багато композицій (особливо тих, написаних у перші місяці російського вторгнення) використовують семплювання та музичні ономатопеї, що відсилають до звуків і шумів фронту. Вибухи, свисти, гуркіт, тріск, шуми, удари й крики. Я замислююся, наскільки сильний вплив має воєнний звуковий ландшафт на музичну творчість? Однак я стикаюся з твердою позицією людей, з якими розмовляю: жодних звуків бою в музиці. Хіба що на самому початку, у 2022 році. Тоді всі переживали шок, і це не викликало особливих суперечок.
Але зараз — абсолютно ні. Усе, тільки не воєнні звуки, записані в нотах. «Я не думаю, що це добра тактика. Ми не повинні бути настільки прямолінійними в цьому питанні, бо перетворимо війну на щось популярне» 22 — каже Виноградова. Раніше я про це не замислювалася, але, можливо, справді включення воєнної тематики до ширшого кола попкультури також є реальним ризиком? Особливо для такої держави, як Україна — зануреної в кризу, пов’язану з російською агресією, значно довше, ніж від 2022 року. Українки та українці не хочуть бути народом, який назавжди асоціюватиметься з нестабільною політичною ситуацією, незалежно від того, наскільки сильно вона впливає на їхнє повсякденне життя.
Потопальський також говорить про дискомфорт, який у нього викликає така буквальна ономатопея та семплювання воєнного звукового ландшафту. Хоча він сам не надихається звуковим пейзажем у своїй власній творчості, він зробив один виняток — радше у формі досвіду, ніж методу:
Я працював над музикою для інсталяції, яка згодом була представлена в Токіо. У певний момент цей процес збігся в часі з надзвичайно інтенсивною ніччю обстрілів. Було чути дрони, ракети та системи протиповітряної оборони. Я виставив мікрофон на балкон, протягнув кабель до квартири й під’єднав його до свого обладнання (…). Звуки атаки перетворювалися на щось, що нагадувало певного роду симфонічну фактуру. У той самий час я лежав у коридорі — одному з найбезпечніших місць у квартирі під час обстрілу, щоб уникнути поранень від уламків скла. І в якийсь момент мені спала на думку думка: якби це мала бути моя остання ніч, то з точки зору звучання вона була б ідеальною. Це був дуже складний і тривожний досвід. Коли дрони летять групами, кожен із них видає інший звук певної висоти, і разом вони створюють щось на кшталт акорду — не рівномірно темперованого, а мікротонального, нестабільного і такого, що постійно змінюється. І як би парадоксально це не звучало, з суто акустичної точки зору це може навіть сприйматися як щось красиве. 23
Ігор Завгородній, в свою чергу, зізнається, що на початку російського вторгнення іноді використовував у своїх композиціях звуки війни: металевий скрегіт, свист або дзвін. Тепер, однак, коротко констатує: усе, тільки не ці звуки. Цікаво, що навіть у творах, створених до вторгнення росії у 2022 році, він використовував їх частіше. Зараз він не може дослухати їх до кінця. Я помічаю, що композиторам і композиторкам легше застосувати таке відсилання за допомогою іншого медіума, ніж музики.
Отже, твір SHAME WILL SAVE THE WORLD? (2024) Луньова — це електронна обробка повідомлення, записаного Пітером Фуше 24, зверненого до західних держав, із відео, яке складно інтерпретувати та яке викликає тривогу, і яке починається та закінчується великим написом SHAME.
У Виноградової цю функцію часто виконують композиторські нотатки: твір 16.05 (2022), згідно з її словами та кліпом, розміщеним на початку і в кінці запису на YouTube, присвячений її вітчиму — захиснику «Азовсталі», з яким вона втратила зв’язок на три місяці після того, як він потрапив у російський полон.
Завгородній у музиці може бути абсурдно позитивним — доки ми не зрозуміємо український текст і не побачимо відео, як у Хрум Хрум Хробачок (2022). Натомість композиція Рідні гавані (2022) з музичного погляду є драматичною, це правда. Але знову ж таки — у ній немає жодних відсилань до воєнного звукового ландшафту. Натомість у тексті, у відеорядi — вона вражає, є прямою та безкомпромісною, як і весь Завгородній. Це твір шокуючий і такий, що виходить за певні межі — хоча чи можна в цьому контексті взагалі говорити про якусь трансгресію?
Ujif_notfound розповідає мені про те, як ракета влучила неподалік його дому. Через потужний вибух у кількох будинках поблизу повилітали шибки, а вулиця була засипана уламками скла. Георгій сфотографував це своїм телефоном — і так виникла обкладинка його альбому Postulate (I Shall Sing Until My Land Is Free, 2025).
Усе це безпосередньо пов’язується з моїми попередніми спостереженнями — більшість цих творів належить до жанру міждисциплінарного мистецтва, вони далеко виходять за межі абсолютної музики. Це, звісно, частково зумовлено загальною практикою сучасного мистецтва, яке часто звертається до інших засобів вираження. Але, що цікаво, у цьому випадку здається, ніби українським творцям і творчиням музики легше висловити найскладніше, коли вони звертаються до медіа поза межами свого щоденного професійного інструментарію. Можливо, це також певна психологічна реакція на воєнний шок?
«Ми не вперше відроджуємося з вогню. Але щоразу стаємо сильнішими»25
Усе явище мистецтва, яке певним чином кореспондує з війною, є надзвичайно цікавим також і в інших площинах. Автотерапія, турпізм, нові способи комунікації, реакція на травму, ескапізм. Усе це можна знайти в не одній неповних двохвилинній українській композиції останніх років. На прикладі подібних творів можна досліджувати суспільні настрої — не лише з огляду на самих творців і творчинь, а й на сприйняття та рецепцію.
Однак немає нічого дивного в тому, що творці й творчині не хочуть говорити про будь-яку категоризацію. «Війна вбиває майбутнє», — каже Ігор Завгородній. «Просто неможливо зосередитися на майбутньому, навіть найближчому. Довгострокова перспектива викликає лише саркастичний сміх. Ти можеш бути виконавцем — тут і зараз — але вже не композитором»26. Водночас так само важко зараз озирнутися в минуле — у нашій розмові він згадує, що від часу виходу твору Gentle World (2022), відчайдушного крику про допомогу, вбраного у форму пісні, йому жодного разу не вдалося дослухати його до кінця.
Вже понад чотири роки життя в Україні зводиться до «тут і зараз». До відчайдушних спроб навчитися функціонувати в новій реальності, які завжди закінчуються поразкою — бо як можна звикнути до такого рівня ненависті? До такої величезної шкали людської трагедії? Мистецтво, що постає в таких умовах, просякнуте актуальними подіями й емоціями. Просякнуте страхом, розпачем, люттю та безпорадністю, що видно на прикладі Виноградової, Луньова, Завгороднього та Потопальського, а також багатьох інших українських творців і творчинь. Дозвольмо цій музиці прозвучати і зробімо все, щоб вона перестала бути трагічною необхідністю.
„Валерія Виноградова в розмові з авторкою, 31.03.2026, переклад тут і далі власний. ↩
Там само. ↩
Там само. ↩
Ігор Завгородній в електронному листі до авторки, 3.04.2026. ↩
Георгій Потопальський в електронному листі до авторки, 23.04.2026. ↩
Георгій Потопальський в електронному листі до авторки, 23.04.2026. ↩
Святослав Луньов в електронному листі до авторки, 30.03.2026. ↩
Там само. ↩
Валерія Виноградова у розмові з авторкою, 31.03.2026 ↩
Ігор Завгородній в електронному листі до авторки, 3.04.2026 ↩
Military Technology Ukraine; сектор українських технологій військового та оборонного призначення, що проєктуються, тестуються та впроваджуються безпосередньо на фронті. ↩
Георгій Потопальський в електронному листі до авторки, 4.04.2026. ↩
Ігор Завгородній в електронному листі до авторки, 3.04.2026. ↩
Там само. ↩
Там само. ↩
Благодійна організація, що підтримує Україну та постачає обладнання для її Збройних сил. ↩
Також функціонує під іншою назвою: Ty je lubow, koły ty donatysz («Ти є любов, коли ти
донатиш»). ↩Гра слів в українській
мові: lutyj означає водночас «лютий» (місяць) і «лютий, лютіший, розлючений». ↩Ігор Завгородній в електронному листі до авторки, 3.04.2026. ↩
Йдеться про проросійські заворушення на території України у 2014 році. ↩
Там само. ↩
Валерія Виноградова в розмові з авторкою,
31.03.2026. ↩Георгій Потопальський в електронному листі до авторки, 4.04.2026. ↩
Британський волонтер і бойовий медик,
співзасновник фонду Project Konstantin. Від початку повномасштабного вторгнення активно підтримував українське військо — займався евакуацією поранених і доставкою гуманітарної допомоги. Загинув на фронті у червні 2024 року. Висловлювання, про яке йдеться в тексті: Pete’s Message to Western Leaders, Project Konstantin, 23.02.2024, youtu.be/jygS_YpA5Cw?si=YJGh4wFBH1LZqF3s, дата доступу: 13.05.2026. ↩U-BALANCE/VESNA Валерії Виноградової: U-BALANCE/VESNA (2022), Val Vine, 7.05.2022, youtu.be/r8jNotowJIg?si=rAgjCgpKP_0Saw29. ↩
Ігор Завгородній в електронному
листі до авторки, 3.04.2026, власний переклад. ↩
