Лабораторія біля моря: «Senza Sforzando»

Нова музика в Україні з часів її незалежності (1991) представлена невеликою кількістю активних формацій. У найбільших містах країни у різні часи функціонували «Кластер» (1996, Львів), Ensemble Nostri Temporis (2007, Київ-Львів), UKHO ансамбль (2015, Київ), вокальний ансамбль Alter Ratio (Київ, 2010), Sed Contra Ensemble (2013, Київ), Kharkiv Guitar Duo (Харків) та ін. Сьогодні створюються нові гурти з власним творчим обличчям — Ensemble 24 (Київ). У їхньому складі завжди музиканти-ентузіасти, що часто об’єднуються довкола фестивалів на базі державних установ або приватних інституцій. До таких належать, зокрема два найстарші українські фестивалі сучасного мистецтва (1995) — «Контрасти» (Львів) та «Два дні й дві ночі нової музики» (Одеса).

Тож уявіть собі групу музикантів, що за часів консерваторського навчання вирішили об’єднатися для виконання сучасної музики на початку 2000-х у місті Одеса. Їхній склад за ці 20 років варіювався від тріо до великого колективу з понад 15 учасниками, що найчастіше виступали з ексклюзивними програмами на міжнародних подіях. Незмінним залишається одне: це чи не найстарший український ансамбль, який досі функціонує та з незмінним запалом пропагує вітчизняну творчість і водночас творить власний дискурс.

Зародився «Senza Sforzando» за керівництва піаніста та диригента Олександра Перепелиці, що спільно з молодими колегами сформував гурт під формат фестивалю: а це 2 доби музики майже нон-стоп. У доковідні часи виступи солістів та ансамблів вигадливо чергувались і могли тривати до 3 ночі, дивуючи публіку сміливими концепціями та ідеями. Попри воєнний час та те, що Одеса є вразливою мішенню для російських ракет, музиканти і далі формують ландшафт української сучасної камералістики та знайомлять з нею світ. Найяскравіші історії пошуку ансамблю, який попри «безакцентну» назву влучно наголошує на своїй місії, «Senza Sforzando» у кількох нарисах далі.

Українські мисткині зі своєю зброєю

На початку повномасштабного російського вторгнення ансамбль ініціював колективний проєкт, авторами якого стали виключно жінки: композиторки та поетеси. Цикл об’єднав п’ять вокально-інструментальних творів, написаних спеціально для Тетяни Муляр — сопрано, Євгена Довбиша — віолончель та Олександра Перепелиці — фортепіано. Усі композиції зійшлися навколо однієї теми — болісного й водночас творчого осмислення перших місяців війни.

Спершу задуманий як онлайн-проєкт, він швидко переріс у живі концерти й вирушив у подорож — від українських сцен до закордонних фестивалів. Ініціаторкою стала композиторка Кармелла Цепколенко, незмінна художня керівниця фестивалю «Два дні і дві ночі нової музики», і, власне, матір Олександра Перепелиці, — що першою відгукнулася на нову реальність.

Її твір — кантата на текст Оксани Забужко, написана в Одесі у березні 2022 року, під гуркіт сирен і вибухів, коли з власного будинку композиторка постійно спостерігала російську ескадру. Текст Забужко використаний повністю: без купюр. У ньому сьогоденню протиставлено історичне тло, а образи дивовижно перегукуються з подіями нашого часу. Музика, написана сучасними техніками, набуває форми міні-моноопери. Сопрано веде психологічно загострену лінію, а віолончель і фортепіано творять своєрідні «інтермецо», де час стискається і розгортається. Вокал «читає історію», інструменти ж пишуть «наші хроніки». Залучаються сонористичні ефекти — удари малого барабана у вокальній партії, декламаційні остинато й нестандартні вокальні техніки.

До свого твору «Відчуття-2022» Ганна Копійка обрала два тексти Ліни Костенко. Перший — гострий, написаний у перші дні вторгнення («І жах, і кров, і смерть, і відчай»), другий — віддалений у часі, але пророче світлий («Крила», 1958). Перша частина звучить як рана: нав’язливі повтори, подовжені фрази, глісандо й шумові вибухові ефекти створюють атмосферу розламу. Друга частина вступає несподівано світлою хвилею: мелодійна, піднесена, сповнена польоту. Тут текст Костенко розкриває свою справжню силу — про життєстійкість і духовну висоту. У музиці це втілено майстерно: сопрано тягне лірико-мелізматичні фрази, віолончель виплітає співучу мелодію, фортепіано малює м’які акорди й розсипи каскадів. У кульмінації панує світло й оптимізм. Цей твір стає емоційною вершиною всього циклу.

У центрі кантати Асматі Чібалашвілі «З вірою в Україну» — вірші української поетеси з Грузії Юлії Дмитренко-Деспоташвілі, написані у квітні 2022-го. Це тексти про зруйновані домівки й вікна, що вже ніколи не засвітяться. Але далі з’являється інший вимір — віра у відродження, у повернення життя. Музика Чібалашвілі постійно балансує між драмою та ліризмом. Тут і декламації в кульмінаційних моментах, і шумові ефекти у фортепіано, і додаткова перкусія. Сопрано несе інтонації колискової, віолончель же кричить і стогне. На відміну від інших творів циклу, фінал не відкриває світлої перспективи: навпаки, він ще більше згущується. Завершальні удари по струнах фортепіано звучать як вибухи — драматична кульмінація всього проєкту.

Твір Кіри Майденберг-Тодорової «Моя кохана…» з’явився на основі спеціально написаного для проєкту вірша Валерії Жигаліної. Образ «моєї коханої» тут багатозначний: він може бути адресований людині, а може перетворюватися на алегорію України. Музика тут рухається без пауз — як емоційний монолог. На початку чути ритм серця, відбитий піаністом, а далі — глісандо, інтонації стогону, що стають провідними знаками звучання.

Кантата ж однієї з найвідоміших української мисткинь і в галузі електронної музики, Алли Загайкевич із назвою «Ознаки присутності…» створена на тексти Ії Ківи — поетеси з Донецька, яка після 2014 року переїхала до Києва. Це вже друга версія твору: перша була для солістки Вікторії Вітренко (вона сама співала й акомпанувала собі на фортепіано). Для цього проєкту композиторка додала партію віолончелі, що розширила звучання. Поезія Ії Ківи не описує війну буквально — натомість вона схоплює її внутрішній стан: смерть, пустку, втрату. 

Музика про реальність

Ансамбль щороку постає по-новому: для кожної фестивальної едиції готується свіжий репертуар, також гурт час від часу презентує окремі програми чи їхні варіації. Однак у загальній ідеї ансамблю неодмінно переважає театральність. Ще за часів успішної співпраці з австрійським співаком Рупертом Бергманом ця лінія виразно проявилася. Його виступи, сповнені перформативності, ставали особливими акцентами програм. Саме він ініціював такий собі «зоопроєкт», який втілював «Senza Sforzando»: українські композитори писали мініатюри по одній хвилині, кожен — уявляючи «свого» звіра чи птаха. Так народжувалася своєрідна музична галерея — ігрова, експериментальна, але водночас серйозна у своїй художній правді.

Сьогодні ансамбль теж зберігає цей дух пошуку. Війна змінила склад: частина музикантів виїхала, натомість прийшли нові, зацікавлені у продовженні творчості. Так відчувається безперервність традиції: усі вони готові ризикувати, пробувати, помилятися.

Керівник ансамблю Олександр Перепелиця відзначає: “Сучасні твори завжди приносять виклики: незвична нотна графіка, складні прийоми, які шокують класично підготовленого музиканта. Але саме через це відбувається навчання. Коли артист рік у рік повертається до фестивалю, він освоює нові техніки, відкриває для себе незнані звукові можливості. Особливо це цікаво для духових інструментів: їхні тембри у сучасній музиці постають несподівано багатими й винахідливими”.

Найновіша програма, яка наприкінці вересня-2025 звучатиме під час німецького турне колективу, є особливо багатогранною — це фактично не одна, а дві-три різні програми, адже склад колективу варіюється відповідно до концепції. Тематично ця програма пов’язана із авторськими відгуками на війну. Відтак те, що російська агресія як надзвичайно доленосна подія впливає на мистецькі твори, є очевидним – однак ці наслідки дуже різні й охоплюють увесь спектр від високої емоційної інтенсивності до радикальної абстракції. При цьому українські композиторки та композитори зовсім не хочуть, щоб їхні художні висловлювання зводилися виключно до теми війни.

«Фавстове свято» Кармелли Цепколенко — це вхід у карнавал знаків, де музика вже не віддзеркалює реальність, а сама стає реальністю. Симулякр, схований у поетичних рядках Юрія Андруховича, віддзеркалений у музиці, постає справжнім господарем дійства: зоря світить небу, якого нема, а ніч триває поза часом. Фаустівський пошук істини розгортається у звуках, що не обіцяють відповіді, лише розкривають безмежність гри. Музиканти запрошують у артпростір, де втрачається ґрунт під ногами, аби відчути свободу у світі, який давно складається з одних тільки сумнівів.

У Ramifications II Остапа Мануляка (у перекладі — розгалуження) переосмислення природних явищ трансформується у роздуми про війну. Ця лінія творчості митця пов’язана із формулюванням переживань про турбулентну добу мистецтва та суспільства. Поряд із ним звучатиме замовлення ансамблю, прем’єра композитора та  артменеджера Богдана Сегіна — на інтимну лірику Анастасії Лозової про чутливість та «все те, що не підвладне впливу часу»:

Who are you really?
And who am I..? And why
Is my soul trembling
As if swirled by the wind?
What does it want to say
At the moment when the body
Is radiating the image
of your touch
so skillfully…?

Музиканти ансамблю також презентують знаковий твір у дусі постмодерну кінця 1990-х від Володимира Рунчака — «Time «X» or «Farewell» (не симфонія) про філософію самого композиторського процесу, оновлення жанру та омаж «Прощальній симфонії» Йозефа Гайдна. 

Звучатиме також яскраво-театральна музика Андрія Мерхеля («Temporary protection: unsentimental nocturnes for Alika, Episode in nine moments») та вдумливі «Інвенції» Михайла Шведа — композиторів середнього покоління, що вже звучали у репертуарі ансамблю останні роки. 

Особливе місце для ансамблю займають замовлення для нового покоління авторів. Зокрема, лунатиме твір молодого митця Юрія Пікуша «І суниця в руці» за поезією Юрія Іздрика, чия прем’єра — про крихкість людської пам’яті. 

Ці твори поєднує особливий погляд на сучасність. У них відчутна присутність людини — живої, крихкої й водночас сильної, здатної страждати, але й зберігати надію. Програма постає як жива художня відповідь на наш час: особиста, болісна, але водночас точна й чесна. Стильові, технічні та естетичні відмінності не розділяють ці композиції, а натомість ведуть їх у спільному напрямку — пошуку людської присутності в часи катастрофи. Тут немає обмеження ні героїчним, ні трагічним, адже війна народжує широкий спектр станів: тишу, напруження, шок, розпач, спогади, тугу, молитву чи внутрішній спротив. Ці твори не прагнуть ілюструвати війну — адже вони існують просто поруч із нею, кожен відкриваючи власну історію та нове почуття. І «без натиску» — senza sforzando — дають змогу співпереживати митцям, музикантам у їхній самовідданій місії.